• Бувальщинка

Як лякати вовка

Пилип ЮРИК.

м. Запоріжжя.

Не за Павлом Глазовим

Василь Васильович, головний агроном агрофірми імені Гагаріна, на весь район славився вирощуванням високих урожаїв. Хобі ж мав лише одне — полювання. Розпочинався сезон, Василь брав двостволку й приєднувався до гурту мисливців. Частіше, звичайно, «вбивав» ноги й повертався додому ні з чим, за що отримував шпильки від дружини. Але й траплялося, що приносив дику качку, зайця, лисицю, а одного разу навіть вовчицю. Дітлахів її, які вже вчилися полювати, тоді пожалів — вовченята побігли по стерні, а він опустив рушницю...

До речі, бити вовків цього року дозволили будь-якої пори, незважаючи на сезон. Бо розвелося цих звірів, як на старому Бровкові бліх. У когось уночі козу роздерли, в іншого — телятко. А на фермі, що поблизу, навіть кобилу загризли. Не кожен селянин мав рушницю, щоб відбитись, адже вона дорого коштує й зареєструвати в різних інстанціях — справа нелегка та морочлива.

Навесні приїхав агроном на поле старенькою «Нивою». І коли оглядав посіви озимої пшениці, побачив біля лісосмуги величезного вовка — кілограмів на 70, не менше. Той стояв метрів за 20 й хижо шкірив на нього ікла. У Василя Васильовича в руках не було не те що зброї, а й навіть камінця. Він швидко зняв із плеча невелику сумку й з усієї сили пожбурив її в зубатого. Із сумки випали два великі бутерброди, що приготувала дружина на обід. Звір відскочив, а потім принюхався — голод не тітка, сірий почув домашню ковбасу. Тож поволі підступив до канапок, одна з них одразу ж зникла у звірячій пащі. Цієї миті вистачило Василю, щоб доскочити до дверцят машини й вихопити кілограмовий молоток. А коли вовк ковтав і другий бутерброд, Василь розмахнувся й кинув у нього молотком. Поцілив у широке вовче плече.

Заскімливши якось по-собачому, хижак відскочив убік і став утікати. Агроном побіг за ним, схопив молотка й ще раз пожбурив у хижака. Той, оглядаючись, утікав, а Василь доганяв і кидав іще кілька разів, аж поки не поцілив у голову. Підбіг і зрозумів, що хижак уже мертвий.

...До двору агронома того дня односельці йшли, як до музею. Всі хотіли побачити вбитого звіра, а дехто й погладити його шерсть.

— А якби він кинувся на тебе і загриз? — запитав сусід Петро.

— Я про це якось і не думав, — виправдовувався Василь Васильович. — Мисливський азарт переміг.

А тут і кум заглянув на хвилинку:

— Василю, — каже, — щойно був у центрі, а там, якби ти бачив, біля магазину госптоварів людей — як колись до мавзолею Леніна. Навіть мешканці сусідніх сіл займають чергу...

— І що ж вони там купують?

— Ну як це що? Звичайно, такі, як у тебе, кілограмові молотки!