Ні звичного навчання, ні дистанційного

Олена КОЩЕНКО.

Перші тижні нового навчального року в умовах епідемічного зонування видались надзвичайно проблемними. Далеко не всі школи виявилися готовими до запровадження форм дистанційного навчання та виконання суворих санітарних норм…

_{На вимушених канікулах}

ЯК ВІДОМО, з 14 вересня в Україні діє новий поділ регіонів на зони за рівнем епідемічної небезпеки у зв’язку з розповсюдженням коронавірусу. Зокрема, до «помаранчевої», коли учням дозволяється відвідувати школу, але в її стінах дотримуватись суворих санітарних обмежень, віднесено Київ, Вінницю, Луцьк, Ужгород, Львів, Суми, Харків та Хмельницький. А до «червоної», в якій узагалі заборонено відвідування закладів і запроваджується лише дистанційна освіта, зараховано 37 міст і районів.

Проте в багатьох школах «червоної» зони дистанційне навчання так і не змогли повноцінно налагодити. А в тих населених пунктах, де дітям було дозволено сісти за парти, в учнів і вчителів почали масово виявляти коронавірусну інфекцію. Протестованих у вересні на новітній вірус педагогів із позитивним результатом уже майже пів тисячі. Багато хто з них фізично не в змозі проводити заняття навіть дистанційно. Через що у регіонах і не «червоних» зон не лише окремі класи, а й цілі школи мусили перервати навчальний процес.

Сукупно станом на вчорашній ранок, коли верстався цей номер газети, більш як пів тисячі окремих класів відправили на самоізоляцію у зв’язку з підтвердженими випадками хвороби COVID-19. Лише минулої доби тест на коронавірус виявився позитивним у 51 учня і 32 викладачів.

_{Віддалена освіта по-українськи}

КОЛИ клас або вся школа йде на карантин, учнів належить перевести на дистанційне навчання. А як його організувати, скажімо, у тих населених пунктах, де доступ до Всесвітньої мережі є великою проблемою?

За підрахунками Міністерства цифрової трансформації, сьогодні в Україні майже 17,5 тисячі населених пунктів узагалі не мають широкосмугових оптичних мереж. А шкіл без повноцінного доступу до Інтернету — понад 6 тисяч. 1,55 мільйона сільських жителів не мають змоги під’єднатися до оптичного Інтернету через його високу ціну. Таким чином, як мінімум 5,8 мільйона українців сьогодні не мають доступу до Мережі.

Щоправда, виконуючий обов’язки очільника Міносвіти Сергій Шкарлет налаштований досить оптимістично. За його даними, в Україні шкіл без Інтернету насправді лише 59: «У нас трішки інша статистика. Міністерство цифрової трансформації обліковує дані щодо наявності доступу населення до Інтернету на швидкості 100 мегабіт за секунду. Тим часом для шкіл достатньо і тридцяти». А критикам зауважив: «Багато говорити й «розганяти зраду» можна легко. У мене навіть планшета та ноутбука немає. Мені вистачає телефона».

Дещо дивно, що Шкарлету, доктору економічних наук, вистачає телефона. Й навряд чи його аргументи можна назвати переконливими. Бо що таке Мережа зі швидкістю 30 мегабіт за секунду, та ще й із постійними перебоями, розповідають люди у соціальних мережах. «Моєму синові-семикласнику, щоб передати вчительці виконане завдання, доводиться йти аж на околицю, до залізничної станції, і там спілкуватися онлайн із учителем». Ще хтось для кращого доступу до Мережі чекає глухої ночі та гарної погоди, коли зв’язок стає задовільнішим…

При цьому не всі діти мають удома відповідну техніку. Статки батьків не дають змоги придбати нащадкам хороші комп’ютери.

Що ж у такому разі робити? За словами Сергія Шкарлета, якщо батьки не мають удома комп’ютера чи ноутбука, то вчитель повинен забезпечити дитину необхідними додатковими роздрукованими матеріалами, скажімо, на весь тиждень. Також педагог має бути на телефонному зв’язку з учнем і давати йому відповідні завдання, пояснювати незрозумілі моменти.

Усе це — базові реалії сьогоднішньої дистанційної шкільної освіти по-українськи. Про які передові ІТ-технології в освітньому процесі в цілому може йтися?

_{Громадські протести і влада}

ТИМ ЧАСОМ суспільне невдоволення «сидінням» учнів удома набуло настільки масового характеру, що у регіонах на коронавірусному підгрунті навіть почалися «паради місцевих суверенітетів».

Так, міська рада Івано-Франківська попри перебування міста у «червоній» зоні карантину, «враховуючи численні звернення батьків дітей міської територіальної громади», вирішила з 21 вересня поновити навчання у початкових, а з 28 вересня — у решті класів. Крім того, приватним закладам освіти в місті також дано рекомендацію посадити дітей за парти.

Услід за Івано-Франківськом про намір повернутися до традиційного, очного, шкільного навчання заявили й керівники ще ряду великих територіальних громад. Певно, щоб якось пригасити суспільну напруженість і шквал критики, можновладці самі дали задній хід, дещо підкоректувавши тональність своїх попередніх заяв. Так, МОН опублікувало заяву про те, що відомство залишається прихильником традиційного формату навчання та відвідування шкіл. І що дистанційна форма не може замінити очної. Це всього-на-всього додаток, інструмент набуття додаткових знань в інформаційному просторі. «Ніхто не розцінює дистанційне навчання як 100% альтернативу. Лише як додаток, форму певного змішаного навчання, як інструмент набуття додаткових знань з інформаційного простору, аби підсилити свої навички й здібності», — сказав очільник Міносвіти.

І ось новина: Кабінет Міністрів дозволив працювати у «червоній» зоні школам і дитсадкам. Відповідні зміни в урядову постанову внесено 16 вересня. Керівник Міністерства охорони здоров’я Максим Степанов заявив, що відтепер у формуванні переліку обмежень у «червоних» зонах, визначених урядом, братимуть участь і регіони. Крім того, на «зелених», «жовтих» та «помаранчевих» територіях освітні заклади закриватимуться тоді, коли на самоізоляцію через ураження коронавірусною інфекцією піде більш як 50 відсотків вихованців.

_{Замість післямови}

УТІМ, наразі все це — лише слова. Бо вже пішов третій тиждень навчального року, і для всіх стало очевидним, що влада фактично провалила організацію процесу загальної шкільної освіти в Україні. Адже те ж повноцінне дистанційне навчання можливе за наявності хорошого Інтернету, відповідної техніки та неодмінної мотивації у дітей. Першого і другого немає у багатьох сільських школярів, а останнього — у більшості учнів початкової школи.

Годі й говорити про розвиток цифрових навичок учителів та учнів, без яких не обійтись у XXI столітті, зміну методики викладання та оцінювання відповідно до сучасних потреб, фінансову мотивацію вчителів, котрі готові розвиватись і йти в ногу з часом. Розв’язати ці системні проблеми найближчим часом навряд чи вдасться.

Добре, коли батьки мають відповідний рівень освіти і достатньо часу, аби приділяти увагу дітям і допомагати в навчанні — пояснювати, зацікавлювати. А якщо ні, якщо вони у поті чола трудяться, заробляючи на хліб насущний для родини?

І без того освітній процес переважно ліг на печі батьків (не беремо до уваги старшокласників). Їм доводиться самотужки вирішувати питання забезпечення дітей у стінах школи індивідуальними захисними масками, дезінфекторами та паперовими одноразовими рушниками у вбиральнях. Тоді як іще перед початком навчального року МОН обіцяло, що «про це має потурбуватись школа коштом місцевого бюджету».

Безумовно, родини школярів сьогодні живуть в екстремальних умовах. Ось що розповіла бабуся третьокласника однієї зі шкіл «помаранчевої» зони на Київщині пані Світлана: «Онук лише пів тижня ходив до школи. В хаті жарко, поки йшов до школи — змерз, у класі повідчиняли вікна, бо треба постійно провітрювати, — ще й продуло. Відтак — червоне горло, шмарклі, температура, кашель. Пів класу вже хворіє. Тепер треба записуватися до сімейного лікаря в дорослу поліклініку (час мине), а потім він направляє в дитячу. Щоб повернутися до школи, можливо, ще загадають тест здати. Зрозуміло, за свій кошт. Написали новій класній керівничці, вона відповіла: «Мене тиждень не буде за сімейними обставинами». Фактично що хочете, те й робіть. Я цілими днями сиджу з дитиною над підручниками».

А тим часом МОЗ попередило про наближення другої хвилі спалаху коронавірусної інфекції в Україні.