Наша пошта

• Рядки з листів

Ризикуємо втратити державу

ЕЙФОРІЯ, пов’язана з проголошенням незалежності України, була настільки сильною, що, здавалось, ураз піднімемося на саму вершину багатого, заможного і щасливого життя. Проте не так сталося, як гадалося. Наші керманичі нічого не будували, а лише руйнували під виглядом розбудови держави. Процес деіндустріалізації довів вітчизняну економіку до повного розвалу. Та найстрашніше, що за цей злочин не тільки нікого не покарали, а навпаки, нагородили: одні спритники стали Героями України, інші — орденоносцями.

Проте на цьому наші мудрі правителі не зупинилися. Грабунок і розвал тривають. Володимир Зеленський вирішив продати українську землю. Його команда розробила була спершу план, згідно з яким в одні руки можна продавати 210 тисяч гектарів українських чорноземів. Їм малося на думці, що землю скуплять зарубіжні компанії і доморощені загребущі олігархи. Коли ж країною прокотилася хвиля обурення і почалися акції протесту, «слуги народу» внесли корективи: тепер в одні руки можна продавати десять тисяч гектарів. Але нам із вами не можна відступати і спокійно проковтнути запропоноване. Бо сам продаж землі є неприпустимим. Інакше ризикуємо втратити власну державу.

Василь МАНДРИКА.

м. Ніжин

Чернігівської області.

Отримуючи платіжку за газ, із цифр до сплати особливо вражає доставка блакитного палива. За спожитих 5-7 кубічних метрів сума невелика, а за трубу — 145-230 грн. Це просто надумане здирництво. Тим паче, що газ свого часу підводився цілком коштом споживачів.

Читаючи «Сільські вісті», зокрема добірку «Наша пошта», задаєшся питанням, кому ж в Україні живеться вільно і заможно? Ні селяни, ні вчителі, ні пенсіонери не можуть похвалитися високими зарплатами і пенсіями. Але ж і депутати, чуємо, плачуться, що на свої оклади їм важко прожити, тому вимагають їх підвищення. Хоча, порівнюючи із доходами простих людей, вони одержують захмарні суми.

У жовтні мають відбутися місцеві вибори. Закон про вибори досить складний. Кожний із нас має в ньому розібратися, добре продумати, за яку партію чи кандидата у владну інстанцію поставити «галочку». А ще дуже важливо, щоб переможці були щирими українцями, які по-справжньому вболівають за свою державу. І сказане ними на повні груди: «Слава Україні!», — не пустодзвін.

Степан ГРИСЮК.

Корецький район

Рівненської області.

Українцям нині недобре живеться. Мова наша рідна стала багатьом не подобатись, і люди, що населяють цю землю, високому керівництву не до шмиги. Це тільки перед виборами стелились і клонились, а тепер в наш бік і не дивляться. Роблять те, що й замислили робити, тільки тоді про це мовчали. Тож чи дивно, що Україна з такими керівниками — мов покинута поганими батьками дитина. Скрізь негаразди. Панує тотальне беззаконня. Фермер посіє зерно, а врожай збирає злодій. У верхах керує той, кому аж пече продати рідну нашу землю. В селах закривають лікарні, школи. В нас, до речі, завжди — тільки нова влада, так і чергові обмеження для простих людей.

По телебаченню суцільна кримінальна хроніка. І майже нема українських історичних фільмів. Але хіба «слугам» це цікаво, та й чи знають вони історію України, географію? От спародіювати когось, поскалити зуби — це в них на раз-два. Проте чи посприяє це вміння розвитку економіки? Уже й невидющі, мабуть, побачили, що ні.

Відвоював Україну народ, патріоти, а скористалися цим невігласи. Душа болить за молодь, яка з червоними дипломами не може себе реалізувати на Батьківщині.

Я українка. Маю 92 роки. Бачила Сибір, війну. Я люблю свою державу і, звісно, вірю в її кращу долю. Кожен день молюся й прошу Бога, щоб дав нам хороших керманичів. Нам потрібні патріоти, які дбатимуть про корінний народ, Українську державу й українську мову.

Галина СТАВЕЦЬКА.

смт Олика

Ківерцівського району

Волинської області.