• Бувальщинки до столу

Не пропадати ж добру

Валентина БУГРІЙ.

м. Долинська

Кіровоградської області.

Жила на нашій вулиці одна гарна родина. Дядько Іван був добрий господар, умів усе робити, а до всього був ще й великий жартівник, та й чарку-другу не проти перехилить, хоча й не спивався.

Одного разу він змайстрував для доброго знайомого корито для свиней. Не обійшлося без чарки і гарного обіду, та ще й додому дав господар пляшку самогонки!

Бадьоро, у хорошому настрої крокував Іван додому. Та щойно ступив на кладку, та хитнулася, чоловік змахнув руками, щоб утримати рівновагу, пляшка булькнула у воду. Не роздумуючи, чоловік шугонув за нею. Вода була холодна (кінець березня) і доходила Івану ледь не до пояса. Він жваво нахилився, опустив руки по плечі у воду і навпомацки шарив по дну, доки не намацав пляшку. Задоволений поспішив додому. І нічого — навіть не захворів.

А чи був кабанчик?

Прийшов якось до Івана кум Микола, а випити нічого і купити ні за що. Каже Микола: «Думай, Іване, думай, має ж бути якийсь вихід».

Іван і тут знайшовся. Вийшли з кумом на подвір’я, згребли бур’ян, сухе листя, притрусили соломою, запалили. Кум залишився біля вогнища, а Іван побіг до сусідки: «Виручайте, тітко Явдохо! Забив кабанчика, он із кумом смажимо, а «горючого» немає. Негоже свіжину без чарки вживати!».

Сусідка позичила пляшку. Куми раденькі швидше в хату, та й ну пригощатися. Аж ось і дружина Івана Маруся з роботи нагодилася, а сусідка їй: «Марусю, швидше йди готуй свіжину!» — «Яку свіжину?» — не второпала жінка. «Та твій же кабанчика он смалить!» — «Він що, здурів? — дивується Маруся. — Там же поросятко кілограмів на 40!»

Заходить разом із сусідкою до хати, а чоловіки як тільки їх побачили, то й гайда з хати.