• До джерел

Кобзарському роду нема переводу

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

м. Харків.

Фото автора.

Коли зустрічаєш харківського кобзаря Назара Божинського на різних урочистостях чи коли він просто сидить із лірою чи кобзою в саду Шевченка біля монумента поетові, то згадується Тарасовий «Перебендя»: «Отакий то Перебендя, старий та химерний, заспіває, засміється, а на сльози зверне…»

_{Благословив Мамай}

ХОЧА який він старий? Йому всього 35, і схожий він радше на козака Мамая з народної картини. Власне, на те, аби стати кобзарем, а потім і майстром з виготовлення народних інструментів, його, можна сказати, благословив цей персонаж. Уперше, зовсім малим, він побачив його в альбомі Харківського художнього музею.

У десятому ж класі, під час екскурсії до цього закладу, Назар зміг зблизька роздивитися полотно 1642 року невідомого народного художника: кругловидого козака з оселедцем, його гнідого коня, шаблю, мушкет, флягу і кобзу, зображену дуже детально — зі струнами і приструнками. До речі, тепер «грають на кобзі», а колись казали «на кобзу, скрипку, ліру…» От і під картинами з Мамаєм часто читаємо: «Сидить козак, на кобзу грає, що замислить, все він має».

А ще більша жага загорілася в хлопцеві, коли в Харківському літературному музеї побачив справжній інструмент — бандуру тамтешнього кобзаря Ільченка. Отож замислив юний Назар навчитися на ній грати. І те бажання привело його в Харківський кобзарський цех, у якому отаманував відомий на Слобожанщині кобзар Кость Черемський. Коли Назар запитав його, де можна купити бандуру, майбутній учитель витяг інструмент із шафи: «На, грай, хлопче!» Тоді вперше Назар потримав бандуру в руках. А власну йому незабаром подарував батько — дотримав слова, пообіцявши купити сину бажане, якщо той закінчить школу на «відмінно». Наступний інструмент Назар Божинський виготовив уже сам.

_{Яке коріння, таке й насіння}

У НЬОГО нема музичної освіти. В дитинстві батьки віддали Назара вчитися гри на скрипці, але він витримав у музичній школі лише два тижні й навідріз відмовився туди ходити. Не міг знести методики тамтешнього педагога — кричати на дітей. Тож секрети музичної грамоти опановував самотужки.

Утім, у Назаровому роду, коріння якого на Полтавщині, були такі, кого Бог щедро обдарував слухом і голосом. Один з дідів добре грав на баяні, інший — на скрипці. Та коли Назар був готовий переймати в останнього майстерність скрипаля, діда не стало. Так що народній манері гри на скрипці, коли кладеш її на груди, а не на плече, його навчили дідові товариші.

Сьогодні вони також уже топчуть ряст на тому світі, а коли були живі, то хлопець придивлявся, як ці чоловіки виготовляють на Ворсклі човни — як працюють сокирою, стамескою. Брався і сам столярувати. Згодом ці навички майстра по дереву йому знадобляться, щоб створювати кобзи, бандури і ліри. Навчився він і не руйнувати структури деревини, обробляти її так, аби не було тріщин. Коли стружка добре знімається, то й інструмент гарно звучатиме.

Однак головне — вибрати дерево. Воно має бути широким в обхваті, без жуків і гнилі. Найкращі інструменти виходять із того, що впало від сильного вітру, а не від сокири. Кобзу зазвичай роблять з верби, легкої, що дзвенить від удару. Вона прекрасно звучить, має колоритні низи. Можна і з клена, але він важкий, баси у нього слабенькі. З липи інструмент робиться швидко, бо вона м’яка, але звучання його неглибоке. Бандура чи кобза з груші гарно звучить, легка, але тверда.

Аби бути майстром, потрібно також мати художній хист. Назара Бог ним не обділив, тож він вивчився на архітектора-реставратора, спеціалізується на народній архітектурі, захистив кандидатську.

_{Хранителі традицій}

ХАРКІВ і Слобожанщину Назар Божинський називає столицею кобзарства. Стала вона нею в часи руїни, коли українців зганяли із земель Правобережжя і вони цілими селами їхали на схід, щоб заснувати козацькі слободи. Рушили туди й кобзарі. До речі, у часи Магдебурзького права, тобто самоврядування, яке прийшло на Україну із Заходу, вони мали свій цех, на хоругві якого на малиновому тлі було вигаптувано золоту кобзу.

В середині ХІХ століття на кобзарів, як і на все українське, почалися гоніння. Їм заборонили ходити з кобзою чи бандурою за плечима. Звісно, люди, які берегли традиції нації, були для імперії небезпечні. Дехто з них переходив на ліру, решта опановувала інше ремесло, аби вижити. На початку ХХ століття ці народні співці дістали послаблення. Це сталося після того, як відомий письменник і музикант Гнат Хоткевич запросив кобзарів-лірників на ХІІ археологічний з’їзд, де вони виступили перед інтелігенцією. Після звернення науковців до влади кобзарям дозволили знову вільно мандрувати Україною.

Щоправда, більшовики згодом продовжили політику імперії — нищення всього українського. Але вони вже знищували фізично. Кобзарів зібрали на з’їзд, а потім розстріляли.

— Ситуація із нищенням автентичної культури подібна до того, що було із Запорозькою Січчю, — переконаний Назар Божинський.— Спершу її зруйнували, а потім довго переконували людей, що прийшли нові часи, а старі відійшли… Так і з кобзарством. Коли я граю зараз на кобзі чи лірі, то люди дивуються: мовляв, а ми думали, що це мистецтво вже віджило… Пропаганда масової культури, якою забиті телеефіри, і далі робить свою чорну справу.

Утім, завдяки таким людям, як Назар Божинський, цей унікальний пласт нашої культури збережений. Вони й надалі стоятимуть на його сторожі.