• Далеке-близьке

Доля героя Шипки

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Вінницька область.

На фото автора: небагато людей так добре знають історію свого роду, як Микола Семенович Білик.

До минулого року це був замулений сивою давниною пласт історії старовинного села. Розчистити його джерела взявся 77-річний Микола Білик, житель міста Бар.

ПОШУКОВА робота Миколи Семеновича тривала два роки. Ось що йому вдалося дізнатися про свій великий рід — від прапрадіда Никифора і прапрабаби Ольги.

Жили Білики в центрі села, були кріпаками, мали п’ятеро дітей: Василя, Лаврентія, Степана, Петра і дочку Ірину. Троє хлопців виросли, а двоє малюків померли в дитинстві.

Найстарший Василь служив на Чорному морі, одружився в Англії, заробив там солідний капітал. Після смерті все своє майно і кошти заповів «на Україну, в село Підлісний Ялтушків, нащадкам роду, хто залишився з Біликів». Степан, відслуживши армію, повернувся в село, працював на землі, вів своє господарство.

Лаврентій народився 1839 року, пізнав кріпаччину і тяжку працю на пана, був малограмотним, зате мав сажень у плечах і високий зріст. У двадцять п’ять років забрали хлопця в царську армію, в якій прослужив п’ятнадцять років. Обіймав чин фельдфебеля роти. За сумлінну службу і героїзм був нагороджений двома срібними — першого і другого ступенів та золотим — третього ступеня Георгіївськими хрестами.

А завершальна героїчна сторінка солдатського життя подолянина припала на російсько-турецьку війну 1877-1878 років, яка в тодішньому суспільстві сприймалась як визволення болгар і всіх балканських християн від османського ярма. За підрахунками істориків, втрати з обох боків становили понад 250 тисяч чоловік. А Лаврентій Білик пройшов крізь пекло війни, був дев’ять разів поранений, став героєм і живим повернувся додому.

Відомо, що 9 травня 1877 р. царські війська перейшли через Румунію і розташувалися на березі Дунаю. Стрімким наступом бійці генерал-лейтенанта Гурка, в лавах яких воював Лаврентій Білик, взяли місто Тирново. Тривали виснажливі бої з регулярною 40-тисячною армією Сулейман-паші, особливо за Шипківський перевал. Історики стверджують, що там було справжнє пекло. Імператор Олександр ІІ, який особисто знав фельдфебеля Лаврентія Білика, дав команду генералові послати на штурм Шипки саме його. Взявши із собою добровольців, солдати на конях спустилися в тил турецького війська з Балканських гір і зненацька розбили противника…

За бої на Балканах Лаврентій Білик отримав 4-й золотий Георгіївський хрест і золоту медаль Суворова, а уряд Болгарії відзначив героя своєю найвищою нагородою. При звільненні зі служби повного Георгіївського кавалера Лаврентія Білика нагородили іменним золотим годинником і правом носити генеральську форму без розпізнавальних знаків.

Повернувся вчорашній солдат у рідне село, заробивши шість золотих рублів пенсії з царської скарбниці. Частину цих грошей Лаврентій жертвував на сільський храм, у якому йому було відведено почесне місце покровителя. Під час служби Божої він стояв там на червоній подушечці. Ця церква діє і до сьогодні.

Лаврентій оженився на Марфі Божко. Вони мали 10 десятин землі і велике господарство. Народили дванадцятеро дітей, з яких вижили тільки восьмеро.

У південно-західній частині Підлісного Ялтушкова були садиба і земля поміщиків Собанських. Коли пан помер, вдова пустила добро в розпродаж, крім лісу, саду і маєтку. На сходці села люди вирішили залишити ліс неподільним для громадського користування і назвали його «Людський ліс». А щодо саду, то громада постановила не ділити по кілька дерев і віддала його багатодітному герою-солдату Білику.

Діти Лаврентія та Марфи створили власні сім’ї. На їхню долю випало багато випробувань — революція, громадянська війна, колективізація… Двох їхніх синів розстріляли, ще двох вислали із села як ворогів народу…

— Прадід дожив до непевних часів революційного перевороту сімнадцятого року, — продовжує Микола Семенович. — Розповідали, що коли загін червоних козаків вступив у село, він на печі вигрівав болячки. До них у хату зайшов вояк і почав копирсатись у скрині. Раптом побачив генеральський мундир. Зрадів, що знайшов гарну одежину. Дід тим часом знайшов у собі сили сповзти з лежанки, взяти сокиру і замахнутися… Саме в цю мить у дверях з’явився командир того козака. Побачивши цю картину, суворо запитав: «Що тут коїться?!». Мародер став хвалитися своєю «здобиччю», а червоний офіцер узяв до рук мундир, на якому виблискували нагородні хрести…

— За що дали? — кинув погляд у бік старого.

— Воював! — почув у відповідь.

— Ану, стань перед старим солдатом на коліна, — наказав командир воякові. — І проси пробачення!

А сам обняв діда й розцілував…

Будучи вже тяжкохворим, Лаврентій Никифорович скликав усіх своїх дітей і наказав принести нагороди, які роздав синам і дочкам, мовивши: «Бережіть їх і передавайте нащадкам…».

Отака була доля у героя Шипки з вінницького Поділля, а саме Підлісного Ялтушкова.