Наша пошта

• Рядки з листів

Узаконене крутійство

ПОСЛУГАМИ «Ощадбанку» (із перервами на строкову і офіцерську службу) користуюсь із часу перебування у статусі колгоспника, набутого з дня народження, бо навіть заяви для вступу не вимагали. Коли ж мене «перетворили» із сількора на штатного газетяра, потрібен був паспорт для мешкання у райцентрі, отже, належало здати у паспортний стіл письмову колгоспну індульгенцію.

Ветерани дочапали до періоду цифровізації, тому їх агітували відмовлятись від ощадних книжок, підвівши «науково-економічну» базу: при оплаті комунальних послуг із картки не брали комісійних. Цього року клюнув і я на цей гачок. Кілька разів розрахувався карткою у філії — недалеко і безпечно. Проте втрутився карантин, і моя філія добровільно-примусово пішла відпочивати. Я теж обмежив вихід «у люди», то почали «обслуговувати» молоді родичі через свої картки інших банків.

Але пильне око «Ощадного» не дрімало. Коли у серпні вирішив сам розрахуватись за дачну електроенергію, то виявив зникнення 23 грн. Виявляється, це ощадна манна небесна: 3 грн — комісійні, якими ще донедавна солодко змащували губи, а 20 — «штрафні за простій» моєї картки. Хоч про це не попереджали.

І якраз на очі потрапляє лозунг «Ощадного»: «Мій банк, моя країна». Ага, на першому плані — банк, а країна, тобто ми з вами (судячи з моєї історії), навіть не на другому, а десь далі, може, на горизонті? До якого ще ніхто не дійшов. Отаке узаконене крутійство.

Микола ВОЛОШИН.

м. Вінниця.

2011-го наша багатодітна сім’я купила будинок і земельну ділянку. Остання не була приватизована. І на той час мені не дозволили цього зробити. Податки я сплачувала, тому вирішила просто користуватися наділом. А влітку цього року приїхали з державного земельного кадастру і позабивали кілки. У сільраді пояснили, що всі земельні ділянки, право власності на які не зареєстровано в установленому законом порядку, належать до державної чи комунальної власності. На запитання, чому в мене не поцікавились, чи буду приватизовувати, сказали, що не зобов’язані. Пояснили також, що можу приватизувати 0,25 га під хатою і подати клопотання на 0,50 га, які залишились. Я, звичайно, подала клопотання, і його задовольнили. Та є одне «але». З тієї придбаної землі лише 10-15 соток придатні для обробітку, решта — болото, хащі, рештки двох розвалених будинків і, найголовніше, — сінокіс, яким 40 років користується наша сусідка і який донедавна належав їй. Мені дуже прикро, що в односельців забирають городи біля їхньої хати. Так не повинно бути. Влада зобов’язана дбати про людей.

Гнітить серце й те, що в нашій країні можна так легко в багатодітної сім’ї забрати єдиний город. Та ще й звинуватити в неправомірному використанні, брехні. Дуже хотілось би, аби в подібну ситуацію ніхто не потрапляв, а ті, хто її допускає, зазнали належного покарання.

Галина МАТВІЮК.

с. Миляновичі

Турійського району

Волинської області.

Знайомим і мені, зокрема, вже неодноразово телефонували й настійливо просили зайти на пошту, щоб абсолютно безкоштовно забрати медаль за незалежність. Відчуваючи гордість і свою соціальну значущість, люди приходили по нагороду. А там їм у відповідь: «Заплатіть 99 грн за пересилку». Вочевидь, ми наразилися на новий вид шахрайства. Тож будьте пильні!

Іван ДЕНИСЕНКО.

м. Суми.