До українців Віктор БАРАНОВ. Я запитую в себе, питаю у вас, у людей, Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці – Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день, Коли ми перестали гордиться, що ми – українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот, І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється, І що ми на Вкраїні – таки український народ, А не просто населення, як це у звітах дається.
І що хміль наш – у пісні, а не в барилах вина, І що щедрість – у серці, а не в магазинних вітринах. І що є у нас мова, і що українська вона, Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: – Говори! Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати! Запитаймо у себе: відколи, з якої пори Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття, У якому свідомості нашій збагнути незмога, Чом солодшим од меду нам видався чад забуття Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як? Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата? Чи в могили забрати судилось нам наш переляк, Що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата»?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова… Добре знаю, що й вам вони теж – не солодкі гостинці. Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива, Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
І тоді в мені ниє крамоли осколок тупий, Мене думка одна обсідає і душить на славу: Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи? Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?
Тож хіба не впаде, не закотиться наша зоря І хіба не зотліє на тлін українство між нами, Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря Ми ще й досі спокійно себе почуваєм хохлами!
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил. Можна жити й хохлом – і не згіркне від того хлібина. Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил, Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?
|