Ось такі часи настали

Олексій СІРЕНКО.

с. Новодмитрівка

Сахновщинського району

Харківської області.

ЯКОСЬ днями проїздом до Лозової в приміському поїзді на зупинці в Орільці сідала старенька бабуся. Точніше сказати, залазила, а ті, хто їй допомагав, примовляли: «Сиділи б ви вдома, якщо здоров’я немає».

У вагон зайшла теж із допомогою пасажирів. Сівши на крайнє сидіння, декілька разів промовила, як у неї все болить. «Ви, мабуть, в лікарню, бабусю?» — запитала в неї одна з пасажирок.

«Так, дітки, в лікарню», — відповіла та.

«Викликали б «швидку допомогу», навіщо ж так мучитись?» — поспівчував хтось. «Та я їду в лікарню до сина, закінчились у нього гроші, а без них, ви ж розумієте, не лікуватимуть. А я вчора одержала пенсію і оце везу синочкові на лікування. А ви знаєте, — продовжила бабуся, — 1943-го, тільки-но вигнали німців-окупантів, у Лозовій одразу запрацювала районна лікарня, навіть із фронту прислали досвідченого лікаря і дуже хорошу людину на прізвище Дикий».

А й справді, подумав я, ту лікарню досі називають лікарнею Дикого. А бабуся, трохи перепочивши, почала далі розповідати: «У ті важкі роки безкоштовно лікували не тільки наших людей, а й навіть полонених, яких багато тоді працювало на відновлювальних роботах».

Я бабусиним словам без вагань повірю, бо сам років через сім після війни, будучи малолітнім хлопчаком, пролежав 10 днів у Сахновщинській ЦРЛ, яка тоді була в селі Дар-Надежда, і батькам не потрібно було привозити мені ні продуктів, ні ліків, ні грошей. Навпаки, коли мене виписали, я привіз із лікарні додому велику сумку з цукром-рафінадом, печивом і цукерками, які давали в лікарні дітям. І навіть у ті непрості повоєнні роки не було й мови про те, що в бюджеті країни не вистачає пацієнтам грошей на ліки.