|
Архів П’ятниця,
№ 59 (19807) |
 Про нас |
 Реклама |
 Поточний номер |
 Передплата |
| |
| Малюнки А. Василенка | PDF архів | Архів |
| У номері: | Весела світлиця | Наша пошта | Соняшник |
|
|
|
|
||||||
|
||||||||
|
||||||||
|
| ||||||||
|
| Версія для друку До списку статтей Ось такі часи настали Олексій СІРЕНКО. с. Новодмитрівка Сахновщинського району Харківської області. ЯКОСЬ днями проїздом до Лозової в приміському поїзді на зупинці в Орільці сідала старенька бабуся. Точніше сказати, залазила, а ті, хто їй допомагав, примовляли: «Сиділи б ви вдома, якщо здоров’я немає». У вагон зайшла теж із допомогою пасажирів. Сівши на крайнє сидіння, декілька разів промовила, як у неї все болить. «Ви, мабуть, в лікарню, бабусю?» — запитала в неї одна з пасажирок. «Так, дітки, в лікарню», — відповіла та. «Викликали б «швидку допомогу», навіщо ж так мучитись?» — поспівчував хтось. «Та я їду в лікарню до сина, закінчились у нього гроші, а без них, ви ж розумієте, не лікуватимуть. А я вчора одержала пенсію і оце везу синочкові на лікування. А ви знаєте, — продовжила бабуся, — 1943-го, тільки-но вигнали німців-окупантів, у Лозовій одразу запрацювала районна лікарня, навіть із фронту прислали досвідченого лікаря і дуже хорошу людину на прізвище Дикий». А й справді, подумав я, ту лікарню досі називають лікарнею Дикого. А бабуся, трохи перепочивши, почала далі розповідати: «У ті важкі роки безкоштовно лікували не тільки наших людей, а й навіть полонених, яких багато тоді працювало на відновлювальних роботах». Я бабусиним словам без вагань повірю, бо сам років через сім після війни, будучи малолітнім хлопчаком, пролежав 10 днів у Сахновщинській ЦРЛ, яка тоді була в селі Дар-Надежда, і батькам не потрібно було привозити мені ні продуктів, ні ліків, ні грошей. Навпаки, коли мене виписали, я привіз із лікарні додому велику сумку з цукром-рафінадом, печивом і цукерками, які давали в лікарні дітям. І навіть у ті непрості повоєнні роки не було й мови про те, що в бюджеті країни не вистачає пацієнтам грошей на ліки. Версія для друку До списку статтей | З роси й води ДНЯМИ відзначив 90-річчя Василь Овсійович Мельниченко з села Оленичі, що на Житомирщині. Нелегким було життя ювіляра. Дитинство його минуло в багатодітній сім’ї, де був серед старших. Складні воєнні та післявоєнні роки залишили глибокий слід у душі. Замолоду при відбудові народного господарства Василя відправили на Донбас, де й отримав професію пічника. Затим повернувся додому і працював у будівельній бригаді. Майже на кожному подвір’ї в рідному селі та його окрузі батько звів хати, печі, груби й інші будівлі. За його золоті робочі руки, що принесли велику користь людям, Василя Овсійовича поважають і шанують односельці. На своєму життєвому шляху він зустрів добру, мудру, розумну і привітну дружину Марію, з якою в парі прожили 65 років. Народили троє діточок, яких виховали порядними, гідними громадянами України. Тож прийміть, дорогий наш, щирі привітання з ювілеєм: «Усіх благ земних ми вам бажаємо за душу людяну й просту, всі квіти світу вам даруємо за добре серце й теплоту. Зичимо сiмейного затишку й мирного неба. Хай доля боронить вас вiд лиха й бiди сьогоднi, завтра i завжди!». З повагою дружина, діти, онуки, правнуки.
7 серпня святкує 85-річчя Ніна Матвіївна Марисик із села Ялтушків Барського району Вінниччини. Усе своє життя вона полола цукрові буряки на полях місцевого колгоспу, працювала на перевалочному пункті. У день народження дорогій і любій матусі, бабусі і прабабусі рідні бажають здоров’я, миру й добробуту. «Хай ваші очі сяють від щастя, — пишуть вони у листі до редакції, — руки болять тільки від наших міцних обіймів, а душа радіє від частих зустрічей із рідними людьми! Дуже-дуже любимо вас, цінуємо і безмежно вдячні Всевишньому, що ви у нас є». Сини Станіслав, Олександр, невістка Анна, онуки Ніна, Яна, правнуки Меланія та Артур.
|
|
