• Образок

Корови йдуть

Юлія КОСИНСЬКА.

с. Зуївці

Миргородського
 району

Полтавської області.

Фото автора.

«КОРОВИ йдуть! — гукає Ромчик, мій 10-річний син. — Мерщій сюди! Ко-рови йду-у-уть!!!»

...Корови йдуть — і це означає, що треба полишити всі справи — і дрібні, й найважливіші — та чимдуж мчати за паркан, до дороги. Туди, де, розганяючи тишу і ледачкуватих котів, які чванливо сновигають узбіччям, додому прямує череда.

Корови йдуть — і несуть залишки теплого серпневого дня, аромат зеленої трави, простору, луків на Захороллі, згадку про сонце, що спиняється біля Підгірщини, аби пополуднувати окрайцем духмяного домашнього хліба з медом; про надокучливих ґедзів і веселих малих рибалок, які ловлять у Хоролі краснопірок і окунів.

Корови йдуть, здіймаючи легку золоту куряву, що потім неквапно осідає на вишневе листя, на абрикоси обабіч дороги, на верхівки стовпів і вербове гілля. І ви ніде не побачите спокійнішої і впевненішої ходи, ніж ця; не зустрінете більше такої виваженості і мудрості в поглядах і гідності у поставах.

Корови йдуть — і ведуть додому пастушків. І нехай хоч сто разів вам скажуть, що все навпаки, що це корів господарі женуть із пасовища до дворів, — не вірте! Звісно ж, ні.

Корови йдуть — і за ними м’яко ступає вечір. Вечір пахне стиглою смородиною, матіолою, свіжим малиновим пирогом, нагідками й огірками з городу, м’ятою й материнкою, передчуттям ранкової роси. І навіює спогади про щось далеке й ніжне, ледве вловиме, — як цей золотий пил над шляхом, що кружляє й кружляє перед очима. Про те, що пам’ятатимеш завжди, але ніколи й нікому не скажеш...

Корови йдуть.