Ніде Миньці й трави поскубти

В. ДЕЙНЕКА, О. КОВАЛЕНКО, А. СКУТЕЛЬНИК, О. ГЕРЖОВА та ін.

с. Кінецьпіль

Первомайського району

Миколаївської області.

ЦЕЙ рік видався екстремальним не тільки для землеробів, а й для власників худоби. В нашому селі лише 45 корів замість колишніх 250 нині скубуть траву. Через недолугу державну політику в селян пропадає запал до господарки. А тут ще й місцеві вирішили пасовище, на якому впродовж століття випасалась череда, розорати.

У дощові роки пологи повністю покривались водою, а коли вона спадала, на мочарах охоче паслись Миньки. Проте через зміну клімату місцевість зневоднилась, і на неї накинули оком охочі. Наділів для атовців катма, тож тутешні керманичі знайшли вихід — роздати пасовище. І на цьому спритники встигли нагріти руки, бо землю не тільки роздали, а й перепродали. Власники худібки письмово зверталися до сільського голови з проханням розв’язати проблему з пасовищем, на що отримали відписку того ж дня, а наступного приїхало обласне телебачення. Сільський голова на камеру пообіцяв, що, як зав­жди, тільки разом із людьми вирішить це питання.

Нам запропонували написати заяву в головне управління Держгеокадастру в Миколаївській області з проханням надати ділянки для ведення особистого селянського господарства. Але ж ці ділянки і є наше пасовище! Де ж тоді пасовище, яке, згідно із законом, у нас має бути?

Свого часу на ці цілі виділялись гроші. Нині ж нема ні грошей, ні документації. Спершу ми ще гонили корів на пологи, але приїхав невідомий чоловік і вигнав і худобу, і пастухів, мовляв, це тепер усе моє, тут ще гектари не розорані, але скоро будуть. Ось такий «ефективний» власник.

Проблема наша не залагоджується, тиша така, ніби й нічого не сталося. Нікого не цікавить, що корова для селянина — годувальниця, а її утримання — традиція, виховання дітей у сім’ї, привчання до праці. Природоохоронні організації, екологи, охоронці пам’яток, водних ресурсів не помічають, що недобросовісні фермери розорють скіфські кургани, безконтрольно вносять у ґрунт гербіциди, пестициди, інсектициди тощо. Забруднюють землю і воду, вирубують насадження, яким уже близько сотні років. Знову з’явилися пилові бурі, як у ті часи, коли ці дерева садили. Нікому нема діла до того, що зникли жайворонки, рідкісні червонокнижні рослини, комахи, нищаться рештки унікального природного середовища. Так і крутяться на язиці Шевченкові слова: «Доборолась Україна до самого краю»...

Знаємо, подібні негаразди допікають людям не тільки в нашому селі, а й у багатьох інших. Тільки не розуміємо, чому вкрасти землю у громади можна, а повернути назад — ні? І що це за держава така, в якій громадяни на власній Богом даній землі через майже три десятки років незалежності перетворюються на рабів?