• Карантинна  бувальщинка

Вертикальна дистанція

Лариса ЧЕПІГА.

м. Київ.

Закінчувалася моя щоденна прогулянка з крихіткою чихуахуа Куською.

Куська нестямно раділа весняним пахощам, які, щоправда, дещо відгонили недавніми лісовими пожежами, ріденькій газонній травичці з розкиданими по ній сонечками-кульбабками. На своє щастя, Куська нічого не знала про коронавірусну небезпеку, хоча періодично дивилася на мою затулену маскою фізіономію — з подивом і надією, що вона, маска, влаштувалася на фізіономії не назавжди.

Назустріч нам прямував хлопчисько років десяти з не менш юним — відповідно до песячого віку — французьким бульдогом на повідку. Незважаючи на юність, собаченя вже досягло удвічі більших розмірів, аніж Куська, котра, за твердженнями собакознавців, представляла найменшу в світі породу незрадливих друзів людини.

Я, не зволікаючи, скоротила довжину повідка, очікуючи аналогічних дій і від хлопчиська, — це дало б змогу безконтактно розминутись різногабаритним домашнім улюбленцям.

Одначе хлопчик, очевидячки, не мав достатнього кінологічного досвіду, оскільки довжину повідка не зменшив. Тож його круглоголове собаченя вмить підбадьорилось і з ваговитістю невеликого електропотяга посунуло до Куськи.

Від неочікуваного маневру Куська високотонально задзявкала й спробувала відскочити, що, з огляду на короткий повідець, їй не вдалося.

Я спритно підхопила Куську на руки. Та одразу ж заспокоїлася й кокетливо затріпала хвостиком-бубликом на знак прихованої симпатії до міцноногого зухвальця.

Тим часом зухвалець — через надлишок молодої сили або ж не помітивши раптового зникнення привабливої кралі — з неймовірною енергією закружляв навколо мене.

У результаті мої ноги виявилися міцно сплутаними вчасно не вкороченим повідцем.

— Розкручуй! — смиренно сказала я, відчуваючи повну залежність від хлопченяти.

Той ухопив вільний кінець повідка і повторив біг по колу, попередньо ініційований його вихованцем.

Притихлі хвостаті підопічні — одна згори, другий із землі — зацікавлено стежили за незвичайними забавами своїх господарів.

— Вибачте, будь ласка, — трохи зніяковіло сказав хлопчик, звільнивши мене від пут. — У вас, часом, немає коронавірусу? Бо мама сказала ні до кого не наближатись… А тут бачите як…

— Зранку не було точно… У супермаркеті на вході навіть температуру міряли — нормальна! Та ти не хвилюйся! — підбадьорила я хлопчика. — Горизонтальну дистанцію поміж собою ми, звісно, порушили, а от вертикальну — майже ні! Я ж поки що вища за тебе!..

Хлопчик явно повеселішав.

— Тільки скажи мамі, нехай захисну масочку все ж таки на тебе надягає. Мало яка пригода може трапитися на вулиці!.. Як от наша…

Ми попрощалися до нової зустрічі й разом зі своїми метушливими компаньйонами рушили по домівках. Продовжувати черговий карантинний день.