• Земляки

Воєначальник Iван Дубовий

Михайло ЩЕРБАНЬ.

Черкаська область.

За легендою, одне з мальовничих сіл у Чигиринському районі заснував
козак-відлюдник Чмир, залишивши після себе й назву — Чмирівка. Його нащадки багато віків орали землю, не переймаючись своєю роллю в історії, аж поки в буремних подіях
ХХ століття викристалізувалися видатні постаті, серед яких герой громадянської війни, командарм 2-го рангу Іван Наумович Дубовий.

МАЙБУТНІЙ воєначальник народився в цьому маленькому селі 1896 року. Тяжке матеріальне становище погнало його батьків на шахти Донбасу, де Наум Іпатійович Дубовий став одним із лідерів гірничого пролетаріату, а згодом, уже за радянських часів, — членом українського уряду. За батьком пішов і син. У 20 років, коли в Росії почалися великі потрясіння, юнак став комуністом. Одним із тих, хто щиро вірив у щасливе безкласове суспільство, і не його вина, що сталінщина розтоптала ці ідеали. Іван Наумович формував на Донбасі загони Червоної гвардії, 1918-го брав участь в обороні Царицина.

Сім’я Дубових ніколи не поривала зв’язків із рідним селом. У роки революції мати й сестра назовсім повернулись у Чмирівку. Вибрав день, щоб їх провідати, й Іван. І треба ж: саме тієї ночі на оселю Дубових напав загін Коцура. Мати Єфросинія Данилівна, якій судилося пережити всю рідню, розповідала: «Іван вистріляв усі набої, і ми були змушені піднятися на горище. Раптом хата зайнялася. Вже падали на голови віхті палаючої соломи, от-от зваляться крокви і поховають нас під вогненними головешками...» Тієї ночі в родині сталося горе: від кулі загинула юна Ірина, сестра Івана.

Тим часом Україною котилася громадянська війна. Денікінщина, поляки, більшовицька навала з півночі — все злилось у трагічну круговерть. 44-та стрілецька дивізія Червоної армії, якою командував Микола Щорс, а після його смерті Іван Дубовий, звільняла від денікінців і поляків Київ. Навесні 1920 року Іван Наумович очолив штаб військ Київського напрямку. Вже після війни був заступником командувача Київського військового округу, а завершив свій життєвий шлях зловісного 1938-го на посаді командувача Харківського округу. Свого часу навчався при генштабі вермахту Німеччини, з якою Сталін налагодив, здавалося, мало не братні відносини.

На ті роки припали сталінські репресії. Коли командарма Дубового викликали до Москви, він розумів, що прощався з дружиною Ніною Дмитрівною назавжди. Марно родина зверталася з листами до наркома оборони Климента Ворошилова, добивалася прийому у самого Сталіна. Москва мовчала. Останні дні Івана Наумовича загубилися в нетрях НКВС. Єдина звістка з того чорного «потойбічного» світу — повідомлення про реабілітацію 1956-го.

Невдовзі після того настав посмертний «зоряний час» Івана Наумовича Дубового. Його ім’ям назвали одну з вулиць Києва, колгосп у Новоселиці, на хаті у Чмирівці встановили меморіальну дошку, біля контори — пам’ятник, його біографію внесли до численних довідників. Наприкінці 1980-х років мою увагу привернула публікація в журналі ЦК КПУ «Під прапором ленінізму», де йшлося про загадковий і малозрозумілий епізод із біографії Івана Дубового — обставини смерті «українського Чапаєва» Миколи Щорса.

30 вересня 1919 року, пише журнал, М. О. Щорс у супроводі свого начштабу Дубового і політінспектора 12-ї армії Танхіль-Танхілевича автомобілем виїхав на передову, в село Білошиця. Того ж дня військові повернулися до штабу з тілом мертвого Щорса. Іван Наумович розповів, що ворожа куля увійшла у скроню і вийшла через потилицю. При цьому начальник штабу настійно наголошував, що на передовій вони були тільки вдвох, зовсім не згадуючи про Танхіль-Танхілевича. Останній же, свідчили очевидці, говорив мало і швидко відбув до штабу армії. Згодом його перевели до штабу іншої армії, і подальша доля цієї людини не відома.

У дослідників обставин смерті Щорса з’являлися сумніви щодо достовірності офіційного повідомлення. Скажімо, І. Н. Дубовий іще на передовій чомусь категорично заборонив медсестрі Розенблюм краще перев’язати рану комдива замість накладеної ним самим нашвидкуруч пов’язки. Дивувала й поспішність поховання М. О. Щорса аж у місті Самара на Волзі. Тим часом чутки про таємничу смерть комдива множилися. Солдати твердили, що в момент смерті Щорса кулемети мовчали. Дивувала й реакція командування 12-ї армії — жодних траурних заходів, тіло перевозили у товарному вагоні. До загадкової смерті комдива Щорса органи НКВС повернулися аж у грудні 1949 року. З’ясувалося, що смерть настала від пострілу з відстані 5-10 метрів. Несподівані обставини і роль причетних до них осіб влада розслідувати й опублікувати не дозволила, тому результати експертизи знову було засекречено на два десятиліття...

Та, власне, й нині факти не можна трактувати однозначно. Вчені-історики схильні до думки, що командування 12-ї армії було не задоволене духом української вольниці, який панував у лавах Богунського і Таращанського полків — кістяку 44-ї дивізії, і звинуватило в потуранні цим настроям М. О. Щорса. А щоб не збурювати бійців, чекісти використали випробуваний метод, який по-сучасному називається кілерством. Роль убивці виконав названий тут Танхіль-Танхілевич. Іван Наумович навряд чи був причетний до змови, однак не міг протистояти більшовицькій каральній машині.

Однак якими лабіринтами не водила б дослідників історія, наш край пишається тим, що має таких земляків, як батько і син Дубові. У пам’яті старожилів вони залишилися порядними щиросердними людьми.