• Далеке-близьке

Школа трьох Героїв

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Вінницька область.

Вони не були знайомі між собою, не були односельцями. Петро Богатир народився 1914 року в Гулях, Микола Медвецький на три роки пізніше з’явився на світ Божий у Буцнях, а Олег Щербаков — одесит. Але так розпорядилася доля, що в різні передвоєнні роки майбутні Герої Радянського Союзу навчалися в тодішній Верхівській семирічці Барського району.

ЗАРАЗ ніхто вже не розкаже, яке у них було дитинство і чим наповнювалися роки юності. Одне відомо, коли настали неймовірно важкі випробування, вони не підвели своїх учителів і з гідністю склали найголовніший іспит свого життя. Про це знають і пам’ятають жителі Верхівки, де у місцевому навчально-виховному комплексі 30 років тому було створено Музей бойової слави.

...Олег Щербаков на війну пішов добровольцем у 1943-му з 10-го класу школи №1 казахського міста Балхаш, де перебували в евакуації його батьки. За кілька місяців закінчив філіал Харківського танкового училища в Ташкенті. У складі 152-ї танкової бригади брав участь у боях на Карельському перешийку і на території прибалтійських республік.

У представленні до звання Героя Радянського Союзу, датованому 30 вересня 1944 року, зазначено, що «в боях за звільнення Естонії командир танка молодший лейтенант Щербаков упродовж усього наступального періоду перебував на головній машині в розвідці, ведучи за собою всю бригаду… Знищивши в районі станції Расіку вороже прикриття, врізався в колону відступаючих фашистів. На підступах до Таллінна підірвав дві протитанкові гармати і першим увірвався в місто. Вийшов у порт і потопив два ворожі судна з технікою і живою силою… Першим увірвався в місто і порт Хаапсалу… Проникав у глибину ворожої оборони на 40 кілометрів, особисто взяв у полон понад 50 солдатів і офіцерів ворога».

Молодший лейтенант Олег Щербаков пропав безвісти 19 лютого 1945 року в Естонії, звання Героя присвоєно через місяць і п’ять днів. Йому було неповні 20.

Ще одного подолянина, Миколу Медвецького, прийняла на вічний спочинок прибалтійська земля. 11 липня 1944 року старшина-хімінструктор батареї 569-ї винищувально-протитанкової артилерійської бригади Медвецький прийняв свій останній бій у районі села Антабагла Утенського району Литви. Він відбив чотири ворожі контратаки, а коли закінчилися боєприпаси, підірвав себе гранатою в оточенні фашистів. Прах його похований в селі Сірвіджай. У березні 1945-го був посмертно нагороджений зіркою Героя. А до цього відзначений медаллю «За відвагу», орденами Слави ІІІ ступеня і Червоної Зірки. На фронті перебував із перших днів війни. У шкільному музеї Верхівки зберігається Грамота Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння звання Героя Радянського Союзу, яку в 1963 році передав на зберігання у школу рідний брат Миколи Медвецького (ім’я не відоме).

Найстаршим за віком серед трьох Героїв був Петро Устинович Богатир. Йому судилося пройти радянсько-фінську, Другу світову війни й залишитися живим. До рядів Червоної армії призваний в 1936 році. З нагородного представлення дізнаємося, що 7 березня 1940-го рота, в якій служив молодший політрук Богатир атакувала фінські позиції і, нарвавшись на шквальний перехресний вогонь противника, залягла на льоду озера. Командир підрозділу був убитий. Тоді ініціативу взяв на себе молодший політрук Богатир, який першим піднявся в атаку, ведучи за собою бійців. У бою отримав тяжке поранення, але бойове завдання рота виконала… За цей героїчний подвиг йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

На початку Другої світової війни Петро Богатир став випускником військово-політичної академії, а з липня 1943 року у званні майора служив у 21-й гвардійській мінометній бригаді. Брав участь у Прибалтійській операції, звільняв від фашистів Ригу. Був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня. 1946 року підполковник Богатир звільнився в запас, жив і працював на Далекому Сході, в Україну не повертався.

— Ось так воювали колишні учні нашої школи, хоча їх було значно більше, та не всі ставали Героями, — каже директор Верхівської школи Олег Нечай. — До високого звання представляли і Григорія Федоровича Сокола, але з невідомих причин він не отримав Зірку. Льотчик Василь Романович Зубко був нагороджений трьома орденами Бойового Червоного Прапора, Дмитро Павлович Схобенко повернувся з війни повністю незрячий, довчився у дев’ятому і десятому класах, закінчив з відзнакою історичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка і 26 років навчав дітей у рідній школі…