• Шанована в селі людина

«Наш Антонюк...»

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Мурованокуриловецький

район

Вінницької області.

ВІН служить сільській медицині понад 35 років у своєму рідному селі Лучинчик, де його шанобливо називають «наш Антонюк». Саме так, за прізвищем, і величають, а не по імені й батькові, бо ця звичка бере початок з 1930-х років, коли в сусідній Глибокій Долині працював лісником його тато. І відтоді все добре, що робилося й робиться задля блага земляків, пов’язують із батьком і сином Антонюками.

Нинішнього літа виповниться 60 років відтоді, як новоспечений випускник Вінницького медучилища переступив за поріг сільського медпункту, що «квартирував» у старій хатині якраз навпроти колгоспної лазні. Щоправда, того самого приміщення вже давно немає, зате є світлий теплий і чистий ФАП із сучасним обладнанням, компактно вписаний в адміністративну споруду в центрі села, де розташовані сільрада, пошта і головна контора місцевого господарства «Дружба народів». Там уже новий завідувач — Тетяна Петрівна Медвідь, яка прийняла естафету від подружжя Антонюків — Володимира Петровича і його дружини Галини Василівни, сільської акушерки.

— Коли я почав працювати в медпункті, з «ходового» інструментарію у ньому числився дерев’яний стетоскоп і два градусники, — згадує Володимир Петрович. — А жителів у селі було три тисячі двісті душ, з яких майже півсотня дітей до року. Природний баланс населення тримався приблизно на одному рівні десь до середини 1970-х. Люди тоді менше хворіли і ростили здорових нащадків у багатодітних сім’ях, а малі діти — це завжди клопіт для медиків. Згодом на фермі відкрили ще й окремий медичний профілакторій, у якому обслуговували понад 200 тваринників і механізаторів. Тодішній голова колгоспу Микола Базюк не скупився на кошти задля здоров’я людей. Зважаючи на майже 40-кілометрову віддаленість від райцентру, ми всі питання тоді намагалися вирішувати на місці. До того ж у сусідньому селі Лучинці ефективно функціонувала дільнична лікарня…

День у день, із року в рік заробляв свій авторитет у земляків фельдшер Володимир Антонюк. У вересні 1991 року його обрали головою сільської ради.

— Пропозиція очолити громаду була для мене несподівана. Я не боявся нової роботи з людьми, тільки переживав за ФАП. Тимчасово передав керівні повноваження, а насправді залишався на своєму професійному посту. Знаєте, на моє тверде переконання, сільський фельдшер ніколи не йде у відставку — він завжди в строю. Я не перебиваю хліб своїй молодшій колезі Тетяні Петрівні, але якщо й тепер до мене звертається людина по допомогу, то не виженеш же її з хати без поради…

— Нам не раз довелося пересвідчитися на практиці, якщо Володимир Петрович поставить діагноз, то до лікаря вузької спеціалізації можна й не їхати, — додає сільський голова Лучинчика Віктор Медвідь. — А інколи, бувало, й часу на ті поїздки не вистачало — рахунок ішов на хвилини життя. Зараз важко порахувати, скільком людям повернув здоров’я наш фельдшер! Він і донині безвідмовний будь-якої пори дня і ночі, навіть при поважних своїх літах. Днями йому виповнилося 85! Серед багатьох відомих вихідців із села Володимир Антонюк належить у нас до особливої категорії знаменитостей — він «Відмінник охорони здоров’я СРСР», «Відмінник санітарної оборони СРСР», «Почесний донор України», заслужений працівник охорони здоров’я України. Дуже шкода, що всі документи і самі нагородні знаки Володимира Петровича знищила пожежа, яка забрала і життя його дружини…

Ця трагедія сталася в листопаді 2016 року. Того дня він пішов на сільський ярмарок. Відлучився буквально на півгодини, залишивши в хаті хвору дружину, яка після перенесеного інсульту була прикута до ліжка. Через що виникло займання, ніхто вже ніколи не дізнається…

Горе Антонюка розділили тоді жителі Лучинчика і довколишніх сіл. Вони підтримали його морально і допомогли коштами на ремонт будинку. Але біль втрати ятрить його душу і до сьогодні.

— Ми прожили в парі 55 років. Виховали двох чудових дітей — сина Валерія і дочку Тетяну, дочекалися внуків і правнуків. Я бачив чужу біду, але своєї не міг уявити навіть у страшному сні. Рятував чуже життя, а дорогої для мене людини не зумів вберегти. Це мій важкий хрест до останнього подиху…

Не раз, коли виникала потреба, здавав донорську кров — усього 60 літрів, а це півтора бідона… Вона пульсує у жилах десятків моїх земляків. Із висоти прожитих літ і користуючись нагодою, хочу через газету звернутися до сьогоднішнього молодого покоління — ставайте донорами! Пам’ятаймо, що донорська кров завжди була і залишається цінним ресурсом як при плановому лікуванні, так і у невідкладній медичній практиці.

На фото автора: Володимир Антонюк.