Озерянська трагедія

Іван ГАРБАР.

с. Озеряни

Варвинського району

Чернігівської області.

НАШЕ село зазнало величезних утрат у Другу світову. Кожний другий його житель не повернувся додому з фронту (527 осіб), 47 односельців були замучені нацистським окупаційним режимом у тюрмах, розстріляні, 186 спалені живцем.

З перших днів окупації почались масові репресії. Неподалік урочища Борсуківщина фашисти розстрілювали партійно-господарський актив. Місце розправи вибрали навмисно близько до нашого села, щоб залякати людей, адже воно було найбільшим у районі і, на думку ворога, неблагонадійним. Дорогою до Озерян, на місці колишнього хутора Пологи, гітлерівці і поліцаї вкидали до зруйнованого колодязя напівживих людей. Серед них і юну Наталку Кононенко, яка мала зв’язок із партизанами і доглядала за пораненим бійцем. Згодом мій батько дістав тіло дівчини і поховав на кладовищі.

Коли ж партизани вбили німецького офіцера, зайди-нелюди просто озвіріли. Поліцаї верхи на конях гасали селом і скликали всіх на збори. Тих, хто намагався втекти, наздоганяли і завертали назад. Були, щоправда, серед німецьких служок і такі, що попереджали людей про небезпеку і казали ховатися, хто куди може. Зібравши всіх на подвір’ї Марії Колісник, загнали селян до хати, хліва та клуні, позакручували наглухо двері, облили бензином і підпалили. Щоб не було чути криків і стогонів невинних жертв, що гинули у вогні і душилися від диму, кати крутили грамофона і били в барабани. Тих, хто вистрибував із вікна, наздоганяла ворожа куля. Не врятувався жоден. Загинув і мій батько Микола Степанович Євдокимов, доля якого закинула в Україну з далекої Іркутської області. І мій хрещений батько Іван Петрович Кучеренко.

...Вони разом відбували строкову службу на території Білорусі. Перші ворожі бомби полетіли саме на них. З боями залишки особового складу фронтових підрозділів відступали до Пінських боліт, але ворожий десант перетнув їм шлях. Бійці виходили з оточення вже маленькими групами, покладаючись на допомогу місцевого населення. Миколу Євдокимова один сільський дідусь перевдяг у цивільний одяг. І тоді він вирішив іти в Україну, до батьків свого товариша Івана Кучеренка. Ті прийняли його мов рідного. А через три місяці повернувся додому і їхній син. Зустріч друзів була радісною, адже вони залишилися живими після такої страшної бійні. Микола Євдокимов знайшов своє кохання — дівчину Галю, що жила по сусідству. Працював конюхом, став господарем. 4 грудня 1942-го у них народився син, якого назвали на честь бойового побратима Іваном. Кучеренка ж Івана взяли за хрещеного батька.

А 19 березня 1943-го пішли мої батьки назавжди — і рідний, і хрещений. Пішли і Ваня Діденко, Федір Місько, дід Марко, інші сусіди. Зі мною, малим, мама, бабуся і тітка Шура ховалися на сусідському городі, в напівзруйнованому погребі. В ту яму, оброслу торішнім бур’яном, дісталися ще кілька молодиць із дітьми.

Звичайно, я не пам’ятаю того страшного дня, але добре знаю холодний і голодний 1947-й, тяжке дитинство, яке випало на мою та долю моїх ровесників — дітей війни. Бачив, як оплакували своїх синів сусіди, як тяжко жилося тітці Марині з трьома дітками-сиротами.

Озерянці завше спогадують загиблих у роки війни. Їхніми іменами названо вулиці: Наталії Кононенко, Братів Міськів, 19 Березня. В селі побудовано Меморіал слави, скульптурну композицію «Колодязь», стелу на місці розстрілу людей. Вічна пам’ять односельцям, які віддали своє життя за наше майбутнє!