• Долі людські

Хай лунає голос правди

Леся ГУДЗЬ.

Житомирська область.

На фото воєнного часу: Яків Кардаш (праворуч) із бойовим побратимом у партизанському загоні.

Жити в селі непросто не лише тому, що треба працювати від удосвіта до пізнього вечора. Тут пам’ятають не лише тебе від першого подиху і аж до останньої дороги, а й увесь твій рід у кількох поколіннях — до подробиць, які ти іноді сам не знаєш. Трапляється, пересуд односельців переслідує людину все життя, хоча вона нічим не завинила, а всього тільки стала заручником часу та обставин…

ЦІ ДУМКИ не дають мені спокою, відколи дізналася про долю Якова Семеновича Кардаша — фронтовика, колгоспника, вчителя. Про його участь у Другій світовій у селі Немильня ходили різні чутки. На жаль, дехто вірив наклепам, не намагаючись докопатися правди…

…Уродженець Чернігівщини Яків Кардаш опинився на Житомирщині за кілька років до війни: у 1934-му проходив строкову службу між селами Млини і Немильня. Від командира гармати він, закінчивши курси лейтенантів у Мирополі, дослужився до командира артвзводу. В Немильні вподобав молоду вчительку Надію Халан — і відтоді їхні долі стали однією спільною.

Його 86-й окремий кулеметний батальйон ніс бойову варту вздовж Случі — від Баранівки до Новограда-Волинського. Саме там була розташована гульська «міна» — група дотів поблизу села Гульськ. Вона була побудована в 30-ті роки і вважалася найміцнішим вузлом так званої «лінії Сталіна».

 Командиром одного з її гарнізонів гіркого літа 1941-го був молодший лейтенант Кардаш. Із документального фільму про гульську «міну» вдалося записати спогади Якова Семеновича:

«До складу нашого гарнізону входило дві артилерійські і п’ять кулеметних точок — це майже 200 солдатів… На допомогу нам 3 липня 1941 р. прибула військова частина, але вже увечері вона відійшла на схід. Ми ж наказу про відступ не отримали… А 4 липня відбувся перший бій з ворогом. Він був дуже гарячим. Через повітрозабірні труби не встигало надходити повітря для стріляючої обслуги. Вони вчаділи і не могли більше продовжувати стріляти. Тоді їх змінила друга обслуга, із приписників. Але незабаром вчаділи й вони. Відтак бойові позиції зайняли я, зв’язківець Юхим Бойко і кулеметник Леонтій Скрипнюк. Ми теж вчаділи, стали чорними від диму, піт котився градом, всі знемагали від утоми й задухи. Бій тривав понад дві години. У ньому відзначилися наші земляки: мешканець Кикови артилерист-навідник Сергій Тимошенко, постріли якого часто влучали в ціль; киківчанин кулеметник Леонтій Скрипнюк, котрий, маючи позицію біля входу в ДОТ, знищив своєю зброєю понад два десятки ворожих солдатів; житель Острожка зв’язківець Юхим Бойко кинув зв’язку гранат на ворога прямо з дверей ДОТу… На вимогу гітлерівців здатися без бою ми не пристали — тож нас, захованих за надійними мурами оборонної точки, почали викурювати димом: у повітрозабірні труби кидали гранати, димові шашки, лили запалений бензин... Гарнізон перебував у глибинах ДОТу, над нами ж — німці. Звільнити нас було нікому, бо військ нашої армії поблизу вже не було. Вести вогонь у нас змоги теж не було...».

Так тривало три доби, три задушливих доби. Чимало потім знайдеться тих, хто називатиме крок вчаділих бійців, що вимушені були покинути стіни ДОТу №20, малодушністю. Але ж чи порушили вони наказ «ні кроку назад»? І чи є злочином прагнення жити у тих, кому здебільшого не було й тридцяти років?.. Принаймні, переживши жах полону, багато хто з них спромігся втекти з концтаборів і стати до боротьби з ворогом. Серед них і Яків Кардаш.

Після втечі з табору для військовополонених у Хелмі, що в Польщі, він зумів дістатися Немильні. Спершу переховувавсь у батьків дружини, а затим включився в активну боротьбу з гітлерівськими загарб-никами.

Із бойової характеристики командира роти партизанського спецзагону ім. Чапаєва Кардаша Я. С. від 26 травня 1944 р.:

«Тов. Кардаш, добровольно пришедший в пспецотряд им. Чапаева с 26.09. 1943 г., где сразу же проявил себя как самоотверженный командир Красной Армии, где с первых же дней его за дисциплинированность и выполнение боевых и диверсионных актов поставили на должность командира взвода. А также вместе с отрядом совершил по указанию правительства рейд в глубокий тыл врага, где также себя показал как мужественный и находчивый командир, выводя своё подразделение из тыла немецко-фашистских захватчиков… Его подразделение всегда было на первом месте в отряде. Как смелого патриота Советской Родины командование отряда представило его к правительственной награде — ордену Ленина».

Після цього хворого на ноги Якова Семеновича чекало тривале лікування у госпіталі, фронтові визвольні дороги Західної України і Польщі, за що був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня та медалями.

Уже з 1 січня списаний «по чистій» фронтовик і партизан Яків Кардаш стає головою колгоспу ім. Ворошилова у Немильні, яка стала його другою батьківщиною і де на той час уже почала відбудовувати школу його дружина Надія Павлівна. Одинадцять років Яків Семенович присвятив колгоспу, ще тринадцять працював учителем трудового навчання та фізкультури у школі. Не скажуть про нього й досі в селі лихого слова. Проте, на жаль, траплялися такі, що кидали позаочі: відсидівсь у полоні, потім у лісі, й на тобі — герой… А він і без чиїхось звинувачень усе життя проніс у собі гіркоту тих чорних — найчорніших, либонь, у його житті — днів, коли душились у бетоні ДОТу №20, який мало не став могилою для багатьох, коли довелося ставати під дула автоматів ворога і терпіти наругу в концтаборі, доводити свою лояльність після втечі з табору, перебуваючи під дамокловим мечем непередбачуваного радянського правосуддя.

Ще міг би пожити, та далося взнаки перестраждане, і у віці 75 років його не стало. Шкода, що не мала нагоди написати цю статтю за життя ветерана. Але хай хоча б тепер пролунає голос правди — в ім'я Великої Перемоги, яку відвойовувала у ворога і ця людина — Яків Семенович Кардаш.