Свято зі сльозами на очах

Михайло ГУБАШ.

Фото з архіву Міністерства оборони України.

Сьогодні, 8 травня, сумуємо, спогадуючи незчисленні жертви Другої світової війни. Завтра, 9-го, відзначатимемо 75-ту річницю Перемоги над нацизмом.

РОКАМИ День Перемоги називали святом зі сльозами на очах. І це було не перебільшення й не поетично-патріотична вигадка радянських ідеологів. Люди плакали. Переважно — ветерани війни, згадуючи своїх бойових побратимів, які загинули на їхніх очах; переживаючи знову ті жахи, яких випало зазнати під час ворожих бомбардувань, артилерійських обстрілів, атак і контрнаступів.

Ці гострі переживання були настільки болючими, що день святкування мимоволі перетворювався на скорботний і поминальний. А заглушити нестерпно сумні почуття можна було, хіба що потопивши їх в алкоголі…

Тому й скасували День Перемоги вже на третій рік після його встановлення — в 1948-му. А поновили офіційне «всенародне свято» аж 1965-го, коли тяжкий душевний біль учасників війни і родичів загиблих та покалічених уже трохи притлумивсь, а велика кількість справжніх ветеранів страшної війни пішла в небуття.

Ось відтоді цей день набув рис справжнього свята: з військовими парадами, демонстраціями трудящих, ушануванням ветеранів Другої світової війни в різних формах — як словесних, так і матеріальних (привітання, нагороди, грошові премії, продуктові пайки тощо). Так, було у всьому цьому чимало офіціозу й відчуття штучності, бо згадували про захисників Вітчизни зазвичай лише раз на рік. Тим часом самі герої залишалися віч-на-віч зі своїми проблемами, зокрема й матеріальними. А дехто ще й сумно жартував, порівнюючи рівень життя переможених і переможців. Утім, День Перемоги для більшості українців поступово перетворився на справжнє свято.

Проте і в радянський період, і після здобуття незалежності, так само, як і в перші післявоєнні роки, 9 травня у справжніх ветеранів при згадці про страшні бойовиська й полеглих товаришів на очах з’являлися сльози. Але щороку їх, захисників од нацизму, ставало все менше. Сьогодні наймолодшим із них уже за 90. За великим рахунком, це поодинокі люди.

Натомість маємо й набагато молодших ветеранів — починаючи від учасників війни в Афганістані і наших захисників од чорнобильського лиха до воїнів — учасників АТО-ООС. І проблеми залишаються ті ж самі: як про «старих» ветеранів згадували тільки перед святами, так і «молодим» тільки епізодично, під вибори, дають якусь подачку. А в основному всі вони зі своїми негараздами у мирному житті залишаються сам на сам.

На жаль, сьогодні «нові» ветерани, зокрема й гібридної війни на Донбасі, нерідко наражаються на недоброзичливе ставлення у громадському транспорті, в медичних закладах, коли реєструються на отримання пільг чи надання їм адмінпослуг в установах соціального захисту. Не кажучи вже про такі гострі й життєво необхідні речі, як житло та працевлаштування. І все це стосовно людей, які внаслідок пережитих на війні жахіть потребують особливого ставлення суспільства, зокрема й фахової психологічної реабілітації. Через це учасники бойових дій гостро відчувають несправедливість свого становища і перешкоди в адаптації до цивільного життя.

Не кожний здатен упоратися з подібною життєвою ситуацією. Тому дехто йде в кримінал. А дехто — у небуття. Добровільно. Так, за інформацією ексголови парламентського комітету в справах ветеранів Олександра Третьякова, тільки за перші чотири роки збройного конфлікту на Донбасі (а пішов уже сьомий!) понад тисяча ветеранів АТО вкоротили собі віку — як у зоні проведення Операції, так і після демобілізації...

Страшна цифра, бо за нею — життя наших співвітчизників, сумні долі їхніх рідних і близьких.

Не забуваймо про це. Не множмо сум і печаль на землі. Будьмо уважні й толерантні до всіх ветеранів, які серед нас. Бо це, як сказав поет, потрібно не мертвим, це потрібно живим.