• Конспірологічне

Поодинці до ліфта

Лариса ЧЕПІГА.

м. Київ.

МИНАВ четвертий тиждень суворого коронавірусного карантину, і, за моїми спостереженнями, настрій у нашій сім’ї поступово спадав до депресивної нульової позначки.

Незвичне вимушене сидіння в квартирі, нескінченні тривожні радіоновини, брифінги державних і відомчих керманичів про захоплення світу вірусом, що страхає незрозуміло ворожою назвою — COVID-19…

А то ще здибаєш на екрані телеефірного Цицерона, який, не маючи аніякісінького стосунку до науки, медицини або економіки, красномовно смакує через скайп-зв’язок коронавірусні жахіття. Попередньо надійно забарикадувавшись від вірусонебезпечного світу непролазними піднебесними мурами позаміського маєтку, щоб продемонструвати, крім дороговартісних інтер’єрів за спиною, ще й навряд чи наявну ексклюзивну обізнаність у деталях пандемії.

Тож до сімейного настрою: навіть брат Валько, котрий спочатку дуже радів карантинові й не викисав із гаджетівських забавок, усе частіше з ностальгічним сумом гомонів про веселу шкільну метушню і поки що нездійсненну літню поїздку класом до спортивно-оздоровчого табору.

…Цього ранку тітка Наталя повернулася з найближчого продуктового магазину, зняла маску, продезінфікувала й помила руки.

— Уявляєте, що коїться?! — сказала розпачливо, виймаючи з пакета покупки. — Зустріла Петра Онисимовича — ну, сусіда. Так він у ліфт зі мною не сів! Каже: «Їдьте, Наталіє Степанівно, я вже другим заходом!». А ми ж 30 років в одному під’їзді!..

— Що вдієш? — зітхнув дядько Євмен. — Зі мною вчора така ж прикрість трапилася: Надію Сергіївну з шостого поверху саму в ліфті відправив. Кажуть же: дистанції слід дотримуватися — два метри, не менше, аби отой ланцюжок інфекційний розірвати. У ліфті ж яка дистанція — тісно!

— Я це розумію! — погодилася тітка. — Одне лякає: раптом назавжди порозмежовує людей клятий вірус, заб’є клин відчуження!.. Не довірятимемо одне одному!.. Оце зателефонувала Олені Василівні — стільки років разом пропрацювали, спитала, як вона з рідними тримається? Так вона мені кілька разів повторила, мов заведена: «Не турбуйся, у нашій сім’ї все буде гаразд!». Ніби я не з добром до неї… Нашими справами навіть не поцікавилася… А що в нас доброго? Юльця — у випускному класі, — тітка кивнула в мій бік. — Занять нема… Як буде зі вступом до вишу?.. Стільки готувалася…

…Невдовзі задзвонив телефон. Тітка взяла слухавку. З хвилину слухала.

— Спасибі, що зателефонували! — відповіла розчулено. — Аж на душі полегшало!..

І звернулася до нас:

— Петро Онисимович дзвонив! Каже: «Мені здалося, ви трохи образилися, що не зайшов з вами до ліфта. І в мене наче камінь на серце ліг! А потім поміркував: поодинці до ліфта — то для нас насправді не біда! Біда для чужинця непроханого, бо поживи йому через це не стане! А добрими сусідами були й будемо, не сумнівайтесь!».

— Нумо і я зателефоную Надії Сергіївні! Раптом теж переживає?.. Та й мені незручно, як і Петрові Онисимовичу!.. — сказав дядько Євмен.

І зателефонував.

На очах у тітки Наталі бриніли радісні сльози.

— А знаєте, — сказала вона, — Олена Василівна також мені подзвонить — не зараз, то згодом, я відчуваю!.. А не вона — тоді я їй! Людина ж вона добра й чуйна — це їй коронавірусні проблеми голову заморочили!..

— Ех!.. — зітхнув дядько Євмен. — У багатьох халепах наш народ побував, а в такій — уперше! Які з халеп перетерпів, а які таки здолав своєю силою! І цю подолаємо!

Подолаємо!