• Постаті

Вир життя могучий

Володимир БУРБАН.

23 квітня виповнилося 100 років од дня народження Григорія Михайловича Тютюнника — видатного українського письменника, автора роману «Вир», монументального твору про село і селянство.

ЗАГАЛЬНОВІДОМО, що українські письменники-класики походять здебільш із села. Тому вони й класики, бо пропустили крізь серце і душу його болі й нещастя. Українська література загалом вважається найбільш «сільською» у світі. Григорій Тютюнник стоїть в одному ряду з такими блискучими майстрами «сільської» прози, як І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Василь Стефаник...

Народився Григорій 23 квітня 1920 року в с. Шилівка Зіньківського району Полтавської області. Як і переважна більшість його покоління, пережив усі катаклізми, які судились Україні в ХХ столітті. З перших днів Другої світової війни добровольцем пішов на фронт, воював, партизанив у Чехословаччині. Двічі був важко поранений, до кінця війни носив під серцем осколок німецького фугаса. Саме Григорій Тютюнник написав, мабуть, найпекучіші рядки про війну:

…Я ніч пам’ятаю. Ми брали село,

Всього нас дванадцять у темінь пішло.

Здригалась земля і гуділа в огні…

Чи страшно було, чи не страшно мені, —

А тільки я в серці своєму зберіг —

Товариш в селі біля тину приліг.

Підповз я до нього — рухнутись не зміг,

Лежить мій товариш, товариш без ніг...

І, може, тому, що не зовсім пора,

Лежить, тільки стогне, лежить, не вмира…

І тихо, як жалоба, сіється сніг…

— Дострель мене, — каже. —

Ну, як я без ніг…

Я взяв його й тихо поніс між пожарищ,

А губи шептали: товариш, товариш…

Сталося так, що самого Григорія Михайловича, тяжко пораненого, вісім кілометрів ніс із поля бою балтійський моряк — партизан. У госпіталі поклали в палату безнадійних, він кричав і марив, та ніхто не звертав уваги… Вижив!

Згодом у романі «Вир» Григорій Тютюнник з епічною силою зобразив «гримаси війни». Обпікає сцена розправи німецьких посіпак над старим Гамалією:

«Гамалії розв’язали руки. Він розправив плечі, поворушив лопатками і довгим затяжним поглядом глянув на Ташань… «Пора», — прошепотів Гамалія і скинув кожуха… Гамалія сам пішов до виру, а поліцаї відступили, бо далі був тонкий лід. Гамалія пішов уперед, і в мертвотній тиші було чути, як ляпотять по льоду його босі ноги. Потім він зупинився і крикнув:

— Син пішов через вогонь, а я через воду. Знайте, за що, люди-и-и! — І кинувсь у вир…

Через два дні його прибило хвилею під верболіз. Він лежав горілиць, борода його примерзла до льоду, а очі виглядали з неба помсти».

Цей опис може здатися надто пафосним, гіперболізованим, але в історії кожного українського села подібне траплялося нерідко.

Роман «Вир» — це широка панорама передвоєнного і воєнного села, етнопсихологічне дослідження тогочасної дійсності. Відчувається живий перегук з творами українських класиків. Автор по-художньому осмислив події та явища колгоспного життя, суперечливі й неоднозначні. Не зміг (і не міг!) уникнути канонів «соціалістичного реалізму», описати трагедію 1933-го, колгоспників-батраків, що горбилися на бурякових гонах, катувалися на токах і фермах, аби заробити по 200 грамів пашні на трудодень. Не будемо судити письменника з позиції нинішнього дня! Але віддамо йому належне за те, що в його творі майстерно змальовано сільський побут, колоритні типи і характери сільської спільноти. Тут і невдаха Йонька, і його нерідний син Тимко Вихор, і голова сільради Гнат Рева, виконавець вказівок «вищестоящих інстанцій», і мовчкуватий трудяга Павло Гречаний, і голова артілі Оксен Гамалія, що сповідує святу істину: «Я з мужика вийшов, і я його, мужика, чорномозольного, нікому не дам ображати. Я для нього душу свою готовий вивернути».

Зрештою, кожний читач знайде в романі «знайомих незнайомців», а їх у творі кількадесят.

Принагідно скажемо, що заслуга Григорія Тютюнника перед українською літературою полягає і в тому, що він благословив на письменницьку стезю свого молодшого брата — Григора. Останній згадував, що під час їхньої зустрічі в рідному селі зайшла мова про модного в ті часи німецького письменника Еріха-Марію Ремарка. Молодший брат, з властивою йому пристрастю, стверджував: «Отак треба писати…». Григорій довго мовчав, а потім сказав: «Ремарка я теж читав і шаную його… Може, комусь (він так добре натиснув на «комусь») навіть хотілося б полоскотати нерви інтелігентній публіці, дати її інтелекту калорійну поживу… — Тут він зробив довгу паузу. — Тільки хто ж буде писати для цих людей? — І кивнув на село. — Для них і про них. Ремарк?»

Це запитання, мовлене за півстоліття тому, можна адресувати багатьом із нинішніх майстрів слова.

…Уловлюймо небайдужим серцем вируючий гул десятиліть, людей, що постають перед нами у творах обох братів Тютюнників.