П’ятниця, 10 квітня 2020 року № 27 (19775)
http://www.silskivisti.kiev.ua/19775/print.php?n=45184

  • Забуттю не підлягає

На збори три години...

Підготувала
Маргарита СИТНИК.

Депортація — улюблений засіб радянської держави повоєнного періоду для приборкання народів. У їх числі — кримські татари, чеченці та інгуші і, звичайно ж, українці. Цими днями минуло 76 років відтоді, як тисячі родин учасників визвольних змагань були розлучені з Батьківщиною.

СПЕЦОПЕРАЦІЮ розпочали відразу після того, як радянська армія навесні 1944 року вдруге (після 1939-го) вступила на західноукраїнські землі. 31 березня генеральний комісар держбезпеки Лаврентій Берія підписав розпорядження №7129 про депортацію сімей учасників визвольних змагань, а 5 квітня народний комісаріат внутрішніх справ СРСР затвердив відповідну інструкцію, яку й виконали. Вона наказувала виселити всіх повнолітніх членів сімей оунівців і упівців (як убитих чи арештованих, так і тих, хто переховується). Місце заслання незмінне уже кількасот років — Сибір (віддалені райони Красноярського краю, Омської, Новосибірської та Іркутської областей). Списки виселенців готували за довідками з сільрад про приналежність певної людини до ОУН чи УПА та інформацією місцевого управління НКВС.

Як відбувалася депортація, дослідив письменник і краєзнавець Станіслав Цалик. Усе робили швидко. У кожний район направлялася оперативна група з солдатів і офіцерів на чолі з енкавеесівцем, який мав списки, а сільрада напередодні отримувала вказівку підготувати на 8-му годину певну кількість возів. Село на світанку оточували, біля кожної хати ставили вартового. Опергрупа разом із представником місцевої влади заходила до осель, які були в списку. Перевіряли документи, проводили особистий обшук кожного мешканця, робили трус у хаті. Далі зачитували рішення про виселення і наказували збирати речі. На збори відводилося три години.

Кожній сім’ї дозволялося взяти не більш як 500 кілограмів — одяг, взуття, постільна білизна, посуд, дрібний інвентар (сокира, лопата, швейна машина тощо). Кількість продуктів ніхто не обмежував — очевидно, щоб змогли пережити довгу дорогу. Також можна було забрати всі гроші та цінні речі. Поки нещасні люди намагалися зібрати нажите, енкавеесівець і представник місцевої влади складали опис майна, що підлягає конфіскації. Хату могли передати школі чи медпункту або відкрити там клуб, а все, що було в ній, віддавали яслам, пологовому чи дитячому будинку. До хорошої оселі міг в’їхати хтось із новопризначених посадовців. Худобу відправляли в колгосп.

Валка возів із майном виселенців під конвоєм вирушала до залізничної станції, де на них чекали вагони. Про відправлення кожного ешелону і кількість людей у ньому негайно повідомляли в Москву. Перший такий ешелон (200 сімей) вирушив у Сибір уже в квітні — українців почали депортувати навіть раніше, ніж кримських татар. Другий — 7 травня (137 сімей із Рівненської області та 11 із Волині), третій — 21 травня (54 родини волинян). Виселення тимчасово зупинили влітку 1944 року, під час проведення Львівсько-Сандомирської військової операції, а вже восени, коли радянська армія зайняла нові території, відновили з новою силою… Вже у вересні було депортовано 479 сімей зі Львівщини, 268 — з Волині, 200 — з Рівненщини, 209 — з Тернопільщини і 222 — зі Станіславщини (нині — Івано-Франківщина).

Число виселенців відоме з довідки, складеної у Львові під грифом «Совершенно секретно». Отже, із семи областей (Рівненська, Волинська, Львівська, Тернопільська, Станіславська, Дрогобицька, Чернівецька) до кінця 1944-го депортували в Сибір 4744 родини. Адреси промовисті — Печерліс, Двинліс, Коминерліс, Котласліс, сталінські лісоповали... Виселення тривало до 1948 року. На жовтень 1947-го припав пік: було депортовано 26 332 сім’ї оунівців, тобто 77 791 особу. Загалом, згідно з довідкою, підписаною 23 листопада 1948 року начальником 1-го спецвідділу МВС УРСР підполковником Смирновим, упродовж 1944-1948 років виселено 131935 чоловік. Від цієї цифри треба відняти 6255 німців-репатріантів, 2894 членів сімей «зрадників Батьківщини», 3 631 фольксдойча і 4 216 колишніх поліцаїв і «власівців», які проходили окремим списком. Відповідь дістанемо таку: кількість членів родин оунівців і упівців, депортованих протягом лише цих років, перевищила 100 тисяч осіб. Небагато людей змогли в майбутньому повернутися на Батьківщину. Значна частина депортованих «прижилася» в Сибіру, і нащадки борців за Україну живуть у Росії, яка вкотре зайнялася «збиранням земель», почавши з нашої держави…