Криниця

Сторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК.

• Із нової книги

«А за річкою — Руда»

_{Фрагмент із повісті-поеми}

Анатолій Ненцінський — відомий український письменник із Поділля порубіжних ХХ-ХХІ століття, тонкий лірик, проникливий прозаїк, управний сатирик, професійний журналіст, зрештою, обрав для самовираження, умовно кажучи, «золоту середину». Формально ця «золота середина» полягає у поєднанні всіх літературних жанрів.

Ідеться, власне, про звертання сучасного письменника до далеких праукраїнських витоків, найяскравішим зразком є «Слово о полку Ігоревім», далі — літописна «Повість минулих літ», апокриф «Повість про Варлаама і Йоасафа» чи києворуські «Хронографи». Певний ризик у цьому, звісно, був: чи проросте на сучасному літературному ґрунті насіння кількастолітньої «селекції»? Але вибір зроблений!

Видавши кілька книг лірики («Вірність», «Передчуття польоту», «Атакуючий ряд»), Анатолій Ненцінський продовжив свій творчий шлях романом у віршах «Комаргород». Затим пішли поеми «Весталка», «Закон Руки», «Голоси з Останніх Меж», далі — повість-поема «День дев’ятий».

Знайомимо читачів «Сільських вістей» із «Восьмою оповіддю» із повісті-поеми «А за річкою — Руда» (Ненцінський А. Й. А за річкою — Руда. Повість-поема. Хмельницький. Видавець — ФОП Цюпак А. А.).

_{Від автора}

Дід Лігонко переказав те, що він підслухав під
 дверима.

Дід Яким та інші поважного віку односельчани
 оповіли,

чому Клим не хотів іти в колгосп.

То я почуте від них перекажу своїми словами.

Отже…

Як вернувся в нашу Волицю

демобілізований з лав робітничо-селянської

Червоної армії,

з корпусу Примакова, Клим Кметько, то заходився

з якоюсь аж одержимістю

хазяйнувати на батьківських трьох десятинах  землі.

Не сам. Мав двох молодших братів, то добре звихалися.

На час початку колективізації було в Кметьків  четверо коней,

два вози, необхідний реманент і всі знаряддя для  обробітку землі.

Тримали десяток овець, табуни водоплавної птиці,

бо ж над Случчю хата. А ще ж три корови…

Надумався Клим вже й молотарку купити,

у складчину з іншими добрими господарями…

Коли почали всіх заганяти в колгосп,

колишній червоний козак заартачився:

«Я стільки своєю працею надбав,

то тепер все це котові під хвіст?

Я ж за совєцку власть воював, а тепер вона требує,

щоб я все нажите вкинув у общий котьол,

віддав землю і робив разом і з роботящими,

і з ледащими, а все нароблене — порівно!

Як той казав,

жінку годдай дяді, а сам іди до бляді?

Нє-е-е, мені такого не тра…».

Дійшло до його двоюрідного брата, Степана Кметька.

Шишкою в Старконі був, другим секретарем райкому.

Приїхав у Волицю, викликав Клима в сільраду.

«Ти шо ж нашу фамілію позориш? — до брата. —

Даю три дні, щоб добре подумав…

Як ти не понімаїш? Не підеш у колгосп —

поженуть вслід за куркулями туди, де Макар  телят не пас…

І ще й таке тобі напомнять…Ти перед тим,

як до Примакова перебіг, у кого був? Мовчиш…

Тото же. Як брат брата прошу, записуйся в колгосп…»

Отаке братерське добре слово підслухав Якимко

під дверима кабінету голови.

…Пішов Клим у колгосп. Шоб не розкуркулили.

А ще ж і на ту обставину добре зважив,

що й справді перед тим, як червоним козаком став,

був українським козаком у війську Петлюри…

Та недовго колгоспник Кметько на усуспільненій  землі поробив…

Сіяли дядьки з Рудянської бригади озимину під

Ланком.

Сіли полуднувати.

По чарці-другій, та й пішла балачка про життя-буття, про те, що не клеїться щось воно, відколи колгосп…

Тут і вихопився Клим:

«Та вже ж і пісенька отака-го ходить:

 Встань же, Ленін, подивися,

 Як колгоспи розжилися.

 Клуня раком, хата боком,

 Ще й кобила з їдним гоком.

 Ні корови,ні свині,

 Тільки Сталін на стіні».

Хтось доніс «куда нада» — і знов прибув у село  Степан.

А з ним і головний чекіст району

Григорій Ульяновський

( всі знали, що насправді він Герш Ульман,

і прислали його в Старкон з того Бара, що коло  Вінниці)

Викликали Клима у сільраду, зачинилися в кабінеті  голови…

Десь так через півгодини поїхали.

А Клим ледве дійшов додому.

З роз’юшеним лицем, за правий бік рукою тримаючись.

Певне, відбили печінки…

І цього разу, бачте, пожалів брат брата:

не загримів той на Соловки. Впросив, певне, Степан

таваріща Ульянавскаво,

щоб усе на «раз’яснітєльной работє» стало

і далі села не пішло…

Через два місяці червоний козак, герой  громадянської,

помер у районній лікарні.

Поховали ще на старому цвинтарі. З почестями.

Через рік поставили на могилі надгробка,

з трьох бляшаних трикутників звареного,

із п’ятикутною зорею на вершині…

За два роки по тому почався Голодомор.

Звозили померлих на цвинтар щодня по кілька  душ…

За два роки до війни його закрили.

Нове кладовище відкрили біля Глинищ.

У 1963 році клин, де був старий цвинтар,  розорали.

Тридцять з лишком років опісля

написавсь мені вірш про Голодомор.

Власне, не вірш, а

НОВЕЛА ПРО ДВА ГОЛОДИ

Нині вже нема Гудзенків, Коломлинських, Коминів, Говорунів, Чарнецьких у Руді.

Повмирали подоляни на землі волинській і старі, й
 малі, і молоді.

Та на цвинтарі нема хрестів над ними, бо давно  вже й того цвинтаря нема.

Є новий, сказати б, коло Глинищ. Там вже пам’ятники ой над багатьма…

Фото…Рік народження й кончини… Від війни і по  новітній час

подоляни й волиняни, тут спочилі, з того світу  дивляться на нас.

А он там, за Глинищами вище, під пшеницею достиглою, в землі —

прах похованих на тому кладовищі, що про нього  пам’ятають ще в селі.

Ой, давно вони не під хрестами, бо відведено й деревині свій вік...

Клин вклоняється померлим колосками,

з літа в літо —тридцять третій рік…

—————————————————————

Через чотири роки після того страшного,

Голодоморного,

Павла Ніцінського і його старшого сина Миколу

понесе у безвість « чорний ворон». А ще за сім

років по тому

в Юзика, Павлового «мізинчика», народиться син…

А за три роки по тому — знову голод…

—————————————————————

Бачила Заслучна сторона в Красносілці в сорок сьомім році:

диба хлопчик в льолі з полотна і: «Ню-ню!» — погрожує сороці.

А на груші он воронисько сидить. Біля хати дідуся Корнія.

«Кар! Кар! Кар!» — злетіло, і за мить — на ріллі,

що ген за хатою чорніє.

…Всі пішли вже на роботу на весь день, а мале припоручили няні Казі:

то сестричка двоюрідна… Їй за це

буде лялька — цьоця Юля купить у сільмазі.

Старша двоюрідна заплела уже косу. Пожене корівку ген до Хвоси в поле.

Каже Тоня: «Миню напасу — молочка у філіжанці дасть вона для Толі».

Хлібчика нема в усіх людей, лиш з гнилої бараболі є пампухи…

Тато з Ферми ввечері прийде — буде затірка із молока й макухи...

————————————————

Виводить пам’ять на тодішні береги …

Якось вночі

приходить з ферми тато,

приносить у мішку якісь круги:

«Живем! На місяців два-три нам, Юлю, хватить…».

Хіба тут скажеш нині: «Був крадій»?

Рік сорок сьомий…

В Україні голодуха…

А може, я й не вижив би тоді,

якби не наша Минька і макуха…

—————————————————————

…Як збігло уже років з десять після війни, Владзьо,

Толиків старший брат двоюрідний

( син Татової сестри — цьоці Льоні)

якось запитав у малого вранці:

—Де товар нині будете пасти, коло Поташні?

Коли братик кивнув головою і угукнув,

усміхнувся лукаво:

—А отаку пісню вам не співають хлопці з Села?

Та й чи то проспівав, чи то проказав речитативом:

Вночі олеши-и-и-нці

Спекли жабу в ри-и-и-нці.

Шаровецькі дра-а-а-нці

Вкрали жабу вра-а-а-нці.

А іванковецькі

Взяли її в не-е-е-цьки.

Підманили ба-а-а-а-бку,

Дали з жаби ла-а-а-пку.

Дожени ногу нога,

Їжте, бабцю дорога!

Сказав Толик, що вперше таке чує, а Владик:

—То й добре… А нас, рудян, дражнили так селяни коло Поташні. То ще до голодухи було…Ми з цього боку річки пасемо корів, а вони з того…То й виспівують, бо що ти їм поробиш…Річку ж не будеш перепливати, щоб відплатити за таку образу…

А в школі як сходилися в вересні, то ніби нічого й не було.

Хто тоді міг подумати, що й справді люди будуть котів і собак їсти, а хто до весни доживе, жабів ловитиме…

Тільки двоє з тих пастушків вижили в тридцять третьому.

А я третій…

Сходить сонце. Рожевіє білий світ.

Всі шибки промінням перемито.

Пише дід ось, при вікні на схід, для нащадків

повість сумовиту.

Сиві думи у рядки збира і губами, пишучи,  ворушить.

А на яблуні ворона он стара.

Може, та, що каркала колись на груші.

м. Хмельницький.