Криниця

Сторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК.

• Ми українці!

_{Слідами вселенського Звiра,}

_{iм’я якому — Час}

Михайло КАМЕНЮК,

заслужений працівник культури України, письменник, президент громадського об’єднання «Русалка Дністровая».

м. Вінниця.

Черговою книгою із серії «Моя Вінниччина» (її ось уже кілька років поспіль видає однойменний видавничий дім) став документальний нарис Михайла Вдовцова «Роздуми хуторянина», народжений і написаний у письменницькій господі «Гайдамацька долина». Вінницький письменницький десант висадився в Буші, щоб привітати товариша, друга, колегу із ювілеєм і новою творчою висотою.

Передмову до книги М.Вдовцова написав Михайло Каменюк, багаторічний товариш ювіляра.

СУЧАСНЕ літературне письменство можна поділити на дві чіткі різновеликі групи.

Перша, більша й агресивніша щодо завоювання місця під сонцем, — це виплеканці різних студій і літгуртів, головно вихованці безлічі гуманітарних вишів і факультетів.

Друга, менша і стоїчна (у переносному значенні — стійка, мужня у життєвих випробуваннях особа, здатна протистояти спокусам). Це ті люди, в кого Божа іскра від народження не згасла попри багаторічну працю на далеких від філософії та образотворчості ділянках — у промисловості, на селі, педагогічному поприщі.

Перші — носії певного снобізму, авангардизму та інших «ізмів», схильні до штукарства зі словом, зрідка невизнані «генії», часто малозрозумілі читачам (а може, й самим собі) і т. ін.

Другі — дуже чутливі до глибинного фольклору, влучного народного слова, неквапні мислителі і знавці життєвих реалій.

Перші вриваються в літературу, як першокласники у нову школу: гамірно, непосидюче, малодисципліновано.

Другі дебютують в красному письменстві здебільшого у зрілому віці, за Горьким: «Ростуть довго, як ліс, щоб стояти так само, як ліс, довго». Тихі, скромні, самі собі на умі.

До других я зараховую мого багаторічного приятеля Михайла Вдовцова, талановитого перетворювача природи, романтика сивої давнини, а віднедавна справжнього хуторянина, який пішов у добровільне заслання від міського гармидеру і поселився у власноруч створеному хуторі «Гайдамацька долина», що у селі Буша Ямпільського району.

Поселився, щоб за прикладом багатьох мудреців минулого, усамітнившись, спробувати осмислити власне пройдене життя у коконі життя, пройденого народом, людством. Вельми благородна, а може, й зовсім не підйомна тема. Але через те й велична!

Однак із наполегливістю бувалого в бувальцях чоловіка Михайло Вдовцов заповзятливо оре цю одвічну цілину мудрості. Доказом цьому нова його книга «Роздуми хуторянина», з якою сьогодні він приходить до свого читача. В ній ми знайдемо (і може, й полюбимо!) Слідопита, який раптом, очевидно, навіть неочікувано для самого себе, вийшов на знайомій із раннього дитинства вишнево-кукурудзяній наддністрянській землі на сліди чудернацького вселенського Звіра. І ймення тому Звірові — Час. Сліди знайшлись повсюди. Рясно. Вразливо!

…У скелях, нагромаджених Всесвітнім Потопом. В мереживі кетроських рукотворних навкологородних та навколосадибних мурів-огорож, а те мереживо точно копіює карту зоряного над ним неба, карту Всесвіту. В проклятті хазарів, що вічно зависло над нашою землею і не дає її народові добитися якогось пуття у житті донині… А також, між іншим, в уважних поглядах зграйки котів, які обсідають на моріжку щоранку нашого пана Слідопита, наче асамблея мудреців. І в кожного Кота своє обличчя, свій неповторний на ньому вираз.

Можливо, це правнуки булгаковського кота Бегемота? Або ж праправнуки гофманівського кота Мура, який ще 200 років тому розповів-накреслив ескіз «професійного» письменника такими котячими словами:

«Колись я чув, як майстер Абрагам розповідав, що в одній старовинній книжці писалося про якогось дивного чоловіка: в тілі його начебто струменіла особлива materiapeccans (шкідлива речовина — лат.), що виходила тільки крізь пальці. Але він підкладав під руку гарний білий папір, збирав шкідливу рідину, що пульсувала в його тілі, й називав ті відходи віршами».

Вищенаведені слова, радше, пасують до першої, чисельнішої, групи лицарів письменництва, яку ми згадали на початку.

Що ж до Михайла Вдовцова, який цією книжкою зустрічає чергову славну свою ювілейну дату, то його коти тримаються іншої філософії.

Черговою книгою із серії «Моя Вінниччина» (її ось уже кілька років поспіль видає однойменний видавничий дім) став документальний нарис Михайла Вдовцова «Роздуми хуторянина», народжений і написаний у письменницькій господі «Гайдамацька долина». Вінницький письменницький десант висадився в Буші, щоб привітати товариша, друга, колегу із ювілеєм і новою творчою висотою.

Передмову до книги М. Вдовцова написав Михайло Каменюк, багаторічний товариш ювіляра.

Наш ювіляр славно потрудився задля блага Вінниччини на різних поважних посадах, перш ніж взятися за письменницьке перо. Він займався культурологією, екологією, державотворчістю, народним господарством і багато чим іще. Відроджував подільське гончарство; підняв із небуття на хуторі Благодатний зелену перлину — маєток графині Анни Беннет, зробивши це рукотворне паркове диво доступним для простолюду; був одним із першопроходців проєкту «Буша історична», практично реставрувавши історичну її коштовність — Гайдамацький яр; став автором-виконавцем проєкту ще однієї перлини — зоопарку у Вінниці на базі облкомунлісу; разом з автором цих рядків реалізовував грандіозний Міжнародний культурологічний, краєзнавчо-дослідницький проєкт «Русалка Дністровая», а в ньому — відкриття на Могилів-Подільщині Пам’ятника Пісні («Ніч яка місячна, ясная, зоряна», слова до якої написав М. Старицький, проживаючи тут над Дністром)… І це лише окремі справи цього добротворця і громадянина.

Але Михайло Вдовцов змалечку замислювався над особливою чарівністю рідного ямпільського села Кетроси, несхожістю людей цього села на інших; в юності багато мандрував, вивчаючи історію, етнографію, топонімію; в зрілому віці написав книги, що вийшли друком і одразу завоювали серця прихильників його незвичайного таланту. Письменник Михайло Вдовцов відкривав і відкриває людям різні історичні та природні, ландшафтні та духовні дива-скарби рідної землі, передовсім, Придністров’я, де сам народився. Він каже:

«Мрію бачити нашу область краєм зеленого туризму. На Вінниччині багато місць, від споглядання яких дух забиває. Поїдьте на Ямпільщину в Гайдамацький яр, до Піщанки — у Княжу долину, Коржова, Сокільця і Шолудьок, що біля Немирова, до томашпільської Стіни, до гайсинського Коростовця, на узбережжя Південного Бугу, по всій області — це наші перлини, казкова краса, нерукотворні шедеври».

Талант не буває ранній чи пізній. Він завжди приходить тоді, коли йому суджено явитись. Лише за неповних чотири роки (2008-2011) побачили світ книги Михайла Вдовцова «Романтичні овиди Кетрос», «Благодать самотності», «Одному жити холодно», «Мої Кетроси», «Зерно з татових черевиків», що, як вже зазначалося, отримали гучний резонанс у суспільстві. А перед цим було краєзнавче дослідження «Бубнівська кераміка» (у співавторстві з І. П. Мельничуком та Л. С. Мельничук). Тому не дивно, що Михайло Вдовцов був запрошений до вступу в Національну спілку письменників України і одразу став безперечним авторитетом у її Вінницькій обласній організації.

10 років тому, працюючи власкором однієї з центральних газет, я опублікував про Михайла Вдовцова матеріал «Яблуні Благовіщення». Тоді ми з ним, депутатом Вінницької обласної ради, головою комісії з питань культури і духовності у цій раді, побували в одній зі шкіл на його виборчому окрузі.

Із нагоди свята Благовіщення Вдовцов не став за прикладом інших колег-депутатів роздавати учням, наприклад, солодощі, а привіз до школи саджанці високопродуктивних сортів яблунь. Вручаючи їх кожному учневі, Михайло Леонтійович давав такий свій депутатський наказ: сьогодні ж, прийшовши додому, посадіть дерево у найкращому місці біля хати, мине десяток літ — і вас на батьківському подвір’ї світлим шумом зустріне красуня-яблуня і пригощатиме своїми плодами увесь рід. Таке, як кажуть, не коментується…