• Невигадана історія

Гарбузове сватання

Людмила ЧУМАЧЕНКО.

с. Гулянка

Окнянського району

Одеської області.

Мал. О. Кохана.

Дужий вітер розгулявся не на жарт. Гнув додолу, ламаючи, стебла сухої кукурудзи, куйовдив гілля старих акацій і кленів. Віра вийшла на ґанок і глянула на захід: густі хмари клубочилися над обрієм, затягуючи небо і сонце. Раптом загавкав собака. «Кого це таким вітрюганом принесло?» — здивувалася.

БІЛЯ хвіртки стояв невисокий чоловік у білій сорочці і темному піджаку.

— Доброго дня, — привітався і за хвильку додав: — Чи можна зайти?

Віра ствердно кивнула, здивовано позираючи на гостя.

— Не впізнаєте мене? Я Микола Гордієнко із сусідньої Грушівки.

Це Вірі нічого не нагадувало.

— У мене до вас дуже серйозна справа, — продовжував гість. — Можна присісти?

Віра запросила його на веранду. Він довго вмощувався на стільці, зітхав, схоже, збирався з думками.

— Думав, ви мене згадаєте, — промовив нарешті. — Ви колись у нашій бригаді кухарем працювали, а я трактористом. Знані були ваші борщі та сирники. Досі пам’ятаю їхній смак. Моя Нінка так не вміла…

Чоловік замовк, важко зітхнув, а потім додав:

— Уже рік, як її немає.

Знову запала тиша. Віра ніяк не могла зрозуміти, чого йому треба. Щось невловимо знайоме було в ньому, але що саме, згадати не могла.

— Я ось що подумав, — заговорив нарешті, — ви живете одна, і я тепер один. У мене дім у центрі села, близько й до магазину, й до базарчика, худоби повен двір, а хазяйки немає. Може, ми зійшлися б і хазяйнували разом? Жінка краще всьому дає лад.

І тут Віра згадала. Років п’ять тому на Спаса вона з подругою приїхала в Грушівку на свято села. На вулицях було людно, святково вдягнені селяни раділи сонячній днині, спілкуванню… У Грушівці люди працьовиті, заможні. Добротні будинки свідчення цьому. Минаючи один із них, подруга зупинилася і стиха промовила: «Глянь, це ж Нінка!». Крізь металеву сітку заднього двору Віра побачила сивокосу жінку у вицвілому халаті, підперезаному сірим грубим фартухом. Важко ступаючи у старих розбитих калошах, вона повільно несла повне відро свинячого корму. Втомлена уже зранку, жінка у цей святковий яскравий день мала вигляд недоречної невиразної сірої плями.

— А яка красуня була! Розкішну косу мала. Здалеку за направленням до нас приїхала. Невдовзі вийшла заміж за Гордієнка. Що ж це з нею? — промовила Вірина подруга із сумом.

Ці слова почула сусідка Гордієнків, що стояла неподалік. Вона підтвердила, що ця рано постаріла жінка справді колишня красуня Ніна. Чоловік так запряг її у роботу, що вона не те що свят не має, світу Божого не бачить…

— Старався для жінки, для дітей, — долинув до Віри, наче з потойбіччя, голос її гостя. — Як Ніни не стало, діти відвернулися, живуть у місті, кажуть, нічого їм від мене не треба. А для кого це все?

— То що, у вашому селі ніхто не захотів поєднати з вами долі? Так оце ви аж сюди прийшли? — сказала Віра сердито.

Чоловік спантеличено дивився на неї.

— Ходіть здорові, не шукайте тут пригод, — Віра підвелася зі стільця.

Гордієнко різко зірвався з місця і попрямував до виходу. У кутку веранди побачив кілька жовтогарячих гарбузів.

— Можна одного взяти? Отримав одкоша, то хоч гарбуза додому принесу…

— Ні-ні! Це для тих, хто їх садив і доглядав.

Чоловік, сердито гримнувши хвірткою, швидко зник з очей.

Тим часом вітер ущух, хмари потроху почали розходитися. Віра роздумувала над пригодою.

— Може, треба було «жениха» хоч пригостити? У мене борщ сьогодні. Гм… «знаний»… Придумав же таке. Борщ як борщ, трохи квасолі, трохи грибочків, решта як завжди…