Архів
П’ятниця,
11 жовтня 2019 року

№ 80 (19727)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Добрий господарВесела світлицяНаша поштаВербиченька
  • За рубежем
Підтримали нашого воїна

ІТАЛІЯ. У Венеції влаштували акцію на підтримку нацгвардійця Віталія Марківа.

Докладніше...
Хто кого?

США. Байден уперше закликав до імпічменту Трампа.

Докладніше...
Жорсткий Brexit

ВЕЛИКА БРИТАНІЯ. Внаслідок виходу країни з ЄС держборг країни може стати найбільшим за півстоліття.

Докладніше...
Криваве «Джерело світу»

ТУРЕЧЧИНА вдалася до військової операції проти Сирії.

Докладніше...
Новий демократичний устрій

КУБА. Вперше за останні 40 років тут відбудуться вибори президента.

Докладніше...
Вшановують лауреатів

У ШВЕЦІЇ розпочалося вручення Нобелівських премій.

Докладніше...
Версія для друку          На головну
  • Точка зору

Культ поразок

Петро Герасименко.

vgolos.com.ua

Українці — це нація, в якій цілеспрямовано культивують ментальність жертви та пропагують культ поразок. Спочатку цією справою займалися загарбники. Зараз її продовжує українська влада. Українцям з дитинства формують світогляд не переможців, а залежних від милості зовнішніх могутніх сил осіб.

НАС привчили соромитися своїх перемог. Або применшувати їхнє значення та замовчувати. Зокрема через те, що святкування власних перемог може не сподобатися сусідам, які були в минулому і нині є окупантами нашої території. Зате сусіди не церемонилися з тим, аби нав’язати українцям культ своїх перемог. Виникла парадоксальна ситуація: українці були змушені святкувати чужі перемоги і замовчувати свої.

Плоди такого мазохістського світогляду ми пожинаємо сьогодні. Якщо Україна зазнає поразки у війні з Росією та капітулює на її умовах, то це буде не так перемога Москви, як перемога комплексу меншовартості й виплеканого культу поразок. Наша непереможність, як і наша схильність до капітуляції і миру за будь-яку ціну, — у нас самих.

Незважаючи на 28 років незалежності, українська історія досі подається як історія переважно поразок. Поразки стали об’єктом масового возвеличення і поклоніння. Виник своєрідний культ із жалісливими промовами, панахидами, виступами про важку долю українців, які загинули від рук підступних ворогів.

Іноді здається, що українцям подобається плакати над своєю важкою долею значно більше, ніж відзначати переможні битви і героїчні вчинки. Така сором’язливість і скромність, дивне бажання частини народу показати себе взірцем толерантності до ворогів призводить до сумних наслідків. Зрештою — до втрати державності.

Деформація мислення у бік поразок починається у нас з історії Русі і завершується сучасністю. Особливий дисбаланс простежується у висвітленні відносин України з її сусідами, які так чи інакше були причетні до окупації наших територій. Перемоги українців не стали об’єктами всенародного вшанування. Поразки — так. Тому з усієї історії визвольних змагань українців проти поляків найбільше державне визнання дістала битва під Берестечком — єдина велика поразка часів національно-визвольних змагань середини XVII століття під проводом Богдана Хмельницького. У чергову річницю поле битви перетворюється на місце паломництва з усієї України. Проводиться молебень, лунають виступи політиків. Берестецька поразка стала центром і символом визвольних змагань українців доби Хмельницького. Але чим зумовлене таке всенародне вшанування програної битви? Чому не проводити його на полях українських перемог? Чим Жовті Води, Корсунь, Пилявці, Батіг гірші за Берестечко? Тільки тим, що там українці розгромили поневолювачів?

Українці не раз здобували перемоги й над московитами. Але хто знає про князя Костянтина Острозького і його битви? Хто пригадає блискучий похід Сагайдачного на Москву у 1618 році? Торік, між іншим, було 400 років цій історичній події. Чи хтось на державному рівні відзначив круглу дату? Це була б чудова нагода поборотися з міфом про те, що українці можуть лише програвати. Бо у 1618 році козацькі загони вогнем і мечем пройшлися через центр Росії та штурмували Москву. Битва під Конотопом 1659 року взагалі не відзначалася. Певно, нова влада побоялася зайвий раз дратувати агресора.

А от історія поразок міцно закарбувалася у свідомості мас. Поразка Івана Мазепи у Полтавській битві, зруйнування Запорозької Січі, розгром УНР на початку XX століття більшовиками. І Крути як символ і підсумок українських визвольних змагань. І на тлі цього всього постійні плачі про даремні жертви українців, яких погана українська влада послала на вірну смерть.

Кремль добре попрацював над атрофією історичної пам’яті. Основним днем перемоги у нас досі вважається перемога СРСР над Третім рейхом. Українців привчили святкувати цю перемогу одного окупанта над іншим. Це цікавий світовий феномен, який потребує вивчення. Мало якому окупанту вдавалося настільки попрацювати зі свідомістю загарбаної країни, щоб її мешканці щиро святкували його перемоги.

Навіть російсько-українська війна, яка розпочалася 2014 року, опинилася під упливом згубного культу поразок. Центральною подією війни стали не переможні військові операції, а Іловайський котел. А цьогоріч влада відмовилася від військового параду. Це логічно, бо країна, в якій панує культ поразок, парадів не проводить. Хіба що паради чужих армій.

Концепція миру з російськими агресорами за будь-яку ціну, яка нав’язується українцям, виникла не просто так. Вона має глибоке історичне коріння. Росія за кілька століть привчила українців до того, що вони не здатні перемагати. І взагалі — не здатні воювати з «братнім російським народом». А того, хто посмів піднятися на боротьбу з російськими окупантами, або замовчували, або оголошували ворогом.

Війна Росії проти України триває. І в цій війні Росія недарма затягує час. Їй відомо, що українська нація досі не сформована. Неспроста соціологи фіксують зростання кількості українців, для яких росіяни — братній народ. А Росія — не стратегічний противник, а дружня країна. 77% українців взагалі позитивно ставляться до мешканців Росії. Такі психологічні нюанси пересічних українців вселяють великий оптимізм в агресора. Та й нова влада на чолі із Зеленським має дивні сентименти і сподівання щодо здатності домовитися з Москвою.

Будь-яка нація, яка формує свою свідомість на невдачах і поразках, приречена програвати знову. Той, хто культивує світогляд переможців, має значно вищі шанси досягти успіху в розбудові власної держави і деколонізації суспільства. Але трансформація суспільної свідомості — важка системна робота. Для неї потрібний час, стратегічне бачення і щире бажання. З наявністю цих компонентів в української влади серйозні проблеми.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Тепер 73% проти
Читати
Кияни, готуйтеся...
Читати
Не пліткуйте за спиною
Читати
Моя хата скраю
Читати
Втомилися допомагати
Читати
Препарати відсилають
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове