Архів
П’ятниця,
11 жовтня 2019 року

№ 80 (19727)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Добрий господарВесела світлицяНаша поштаВербиченька

Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.


Версія для друку          До списку статтей
  • А що думаєте ви?

Мамина любов

Ніна ГОНТАР.

с. Чуднівці Лубенського району

Полтавської області.

Ніщо не замінить дітям маминої любові. Вона створює навколо них своєрідну ауру невразливості. Через призму маминої любові ми сприймаємо навколишній світ і оточення. Чи буває її забагато? Чи може вона бути вибіркова? Публікуючи невигадану історію на цю тему, пропонуємо усім читачам долучитися до розмови.

У ВІТИ Павлівни зростали дві доньки. Тиха мовчазна Люба і молодша на три роки Інна — повна протилежність сестрі.

Якось у сварці з мамою бабуся назвала Любу байстрючкою. Вона вже чула це слово за своєю спиною, знала, що воно погане. Чужим людям іще можна пробачити таку образу, але своїм — нізащо. Люба дуже сердилася на маму, адже це через неї вона не знає свого батька. Хоча вітчим не робив жодної різниці між обома дочками, Любі здавалося, що все одно вона для нього якась не така, другорядна. Поволі в її маленькій голівці народжувався і розростався спротив цьому. Вона невпинно скаржилася мамі на те, що не має батька, звинувачувала її. Віта Павлівна жаліла дочку, визнаючи свою провину, намагалася її загладити. Потураючи їй, перестала доручати роботу в хаті чи по господарству. Обновки купувалися тільки Любі, а молодша сестра все за нею доношувала.

Мама — молодий енергійний директор школи — багато часу віддавала роботі і не помічала, що сестрички зовсім не дружать, старша ображає й навіть б’є молодшу… Так у нелюбові одна до одної вони й зросли, а після школи роз’їхалися в різні міста.

Після чотирьох невдалих спроб вступити до медінституту Любу нарешті зарахували на підготовче відділення. Невдовзі народила хлопчика. Про дитину ніхто з її рідних не знав і, мабуть, не дізнався б, бо вона збиралася написати заяву про відмову від дитини, якби няня з пологового таки не вмовила її сповістити про сина маму. Через кілька днів Віта Павлівна забрала Любу з Ромчиком із пологового будинку додому.

Донька вчилася, а онука виховувала бабуся Віта. Люба просто вибухнула злістю й заздрощами, коли дізналася, що Інна зібралася заміж за лікаря. «Цього не буде!» — заявила вона мамі. Це у неї має бути такий чоловік! Розпускала плітки про Інну, ходила навіть до ворожки. Мама не осмикувала старшу доньку, мовляв, її можна зрозуміти — життя не складається, вона нервує…

Весілля відкладалося: Інна потрапила до лікарні, тим часом батьки її нареченого таки відмовили сина від одруження, злякавшись чуток про майбутню невістку.

Після зради коханого збайдужіла до всього Інна, яка звикла коритися своїй сім’ї, згодилася вийти заміж за іншого. Звісно, сімейного щастя не було. Життя не вийшло. Розлучившись через три роки, вона поїхала в іншу область до бабусі — подалі від своєї рідні. Тут їй повезло і з кар’єрою, і з новим заміжжям. До неї почала вчащати Люба. Охоче користуючись щедрістю сестри, яка влаштовувала гостям пишні застілля, туристичні подорожі, Люба продовжувала її ненавидіти, навіть не завжди це приховуючи. Інна нічого не хотіла помічати — вони ж бо сестри.

Тим часом зістарились їхні батьки. Невдовзі батько помер, а у Інни так склалися обставини, що їй довелося продати свій будинок. Люба намовила її купити будинок, де жила їхня мама. Вона захотіла, щоб сестра сплатила її сину Роману його частку спадку. А він придбає за ці гроші квартиру, мешкатиме окремо, тож тісно в хаті не буде. Як завжди, Інна погодилася, незважаючи на те що заплатила за будинок більше, ніж він коштував.

Роман вивіз із дому бабусі все, що можна було, — килими, меблі, посуд і навіть ялинкові прикраси… Тут би Любі й зупинитися, порадівши від свого майстерного ошуканства найрідніших людей. Але вона ні з ким не звикла рахуватися — все мусить належати тільки їй. Замахнулася на половину будинку, де Інна жила з чоловіком і матір’ю, її квартиру, два батьківські земельні паї. Люба налаштовувала матір проти молодшої доньки, перетворюючи життя останньої на справжнє пекло.

Шість років тривала ця війна, аж поки Віта Павлівна не стала потребувати щоденної сторонньої допомоги. Кілька разів Люба возила маму до її сестер, показуючи, як вона дбає про неї — годує, прибирає, купає. А ті й не підозрювали, що насправді доглядала стареньку Інна. Невдовзі Люба перестала не те що возити свою маму до рідні, а навіть провідувати її. Забув про бабусю й Роман. Вона часто плакала, жалілася Інні: «Я так їм годила, чому вони мене покинули?». А нелюба донька заспокоювала її як могла...

Версія для друку          До списку статтей
При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове