• Забуттю не підлягає

Iз чужини — додому

Ганна КЛІКОВКА.

Запорізька область.

Осінні зорі низько-низько повисли в прохолодному небі над Тернуватим. Якщо довго вдивлятись у вечірнє небо, можна замість зір уявити тужливі змучені очі, що звідтіля, із вічності, поглядають на рідне селище. Кажуть, стражденні душі завжди навідують домівку — де пуп закопаний, де поле з хлібами і мальви під вікном.

ДНЯМИ у цій місцині, що у Новомиколаївському районі, відкрили перший в області пам’ятний знак українським селянам, яких радянська влада депортувала до Сибіру. Зібралося багато людей — мешканці Тернуватого, ветерани АТО, школярі, жителі селища, гості з району, області. Між ними — ентузіасти, завдяки яким пам’ять про трагедію далеких літ повертається до земляків. Це передусім історик, краєзнавець, заслужений журналіст України Іван Кушніренко, який роки присвятив подвижницькій пошуковій справі, а також заступник директора Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю ОДА, історик Олександр Зубченко, який ініціює встановлення пам’ятних знаків, присвячених героїчним подіям, пов’язаним із боротьбою народу за волю, що точилася на теренах краю сто років тому. Серед учасників церемонії був і батько Героя Небесної сотні Сергія Синенка, уродженець села Косівцеве Петро Синенко, родина якого також постраждала від репресій.

— Ми відкриваємо ще одну на багато років заборонену та закриту сторінку нашої історії, — мовив до людей Олександр Зубченко. — Цього забути не можна, навпаки, підростуть діти, які сьогодні прийшли сюди з квітами, матимуть власних діток, яким і мають переказати, що діялося на їхній малій батьківщині сотня й більше років тому.

А коїлася чорна наруга над українським селянством. Після поразки Української революції та махновського руху на Гуляйпіллі та Новомиколаївщині селянський спротив більшовикам тривав. Люди, долаючи страх, чинили опір посіпакам. Побоюючись нового народного повстання, московські керманичі поспішали прибрати з рідної землі найактивнішу частину українського селянства. Комуністи знищували під корінь його цвіт.

За чекістськими зведеннями, упродовж 1921-1923 років на гайчурській землі розгромили три повстанських відділення, розстріляли зо два десятки непокірних. Про кривавий травень 1931-го іще довго люди говорили пошепки, боялися й поміж собою згадувати жіночий плач, дитячий лемент...

Тоді на станцію Гайчур зігнали сотні жителів сіл Староукраїнка, Скотувате, Криничне та Цвіткове, Косівцеве, Бойкове. Людей били та вантажили, мов худобу, в товарні вагони. Селяни знали, що востаннє бачать рідні краї, і справді, вороття з чужини не було. Тяжкою дорогою багато хто з них помер через голод, антисанітарію та нестачу води. На них чекали поневіряння та каторжна праця у глухій тайзі. Більшість депортованих уже ніколи не побачили милих серцю вишневих садків біля рідної хати.

Жертвами депортації стали родини Міщенків, Духонченків, Морозова, Хохотви, Тилика, Пахаря, Глушка, Галчинського та інших земляків. І ось вони повернулися додому…

Промовляючи до молоді, учасники мітингу просили їх довіку пам’ятати про цю трагедію, не дозволити ніколи глумитися над селянами, які годують країну. Дякували керівнику обласного осередку ГО «Вільні люди» Дмитру Харькову, селищному голові Тернуватого Олександру Бабаніну, всім небайдужим людям, які долучилися до благородної справи.

До Дня пам’яті жертв голодоморів біля пам’ятника тернуватці висадять калиновий гай — на згадку про українців, замордованих на чужині.

Повернутися до кривавих гірких подій змушує, здається, сам Господь. Селянам, аналізуючи уроки історії, слід гідно і мудро поставитися до викликів, які нині готує для них влада, плануючи хитромудрі оборудки з торгами найдорожчим і єдиним їхнім скарбом — Богом даною землею. Нехай на ній росте калина і сільські діти ніколи не знатимуть чужинського хліба.