• Проблема

У полоні «нічиєї» дамби

Микола ЯСЕНЬ.

Дніпропетровська область.

Жителі невеликого села Тернуватка у Криворізькому районі на Дніпропетровщині вже кілька років потерпають від повені.

ЗДАВАЛОСЯ Б, звідки тут узятися «всесвітньому потопу» — так називають люди свою біду? Поруч села балка, якою здавна мирно тік-дзюркотів, впадаючи в Інгулець, як пишеться у довідниках, «пересихаючий струмок із загатою». Щоб він не заважав виїздити з села та благополучно вертатися назад, його перегородили дамбою. Вийшло навіть краще, ніж планували: під боком утворилося власне водосховище, хочеш — корів напувай, хочеш — городи поливай. Ну чим не ідилія і рай! Але вже кілька літ «пересихаючий» струмок невідь-звідки наповнюється водою, яка переливається через верх бурхливими хвилями, оскільки потужності пропускних труб не вистачає. Селяни припускають, що з-під землі вириваються потоки. Раніше подібного не траплялося. Навпаки, степи тут вважалися безводними. Але хтозна, які процеси відбуваються у земних надрах… Зла іронія долі: вище за течією Інгульця лежить село із назвою Недайвода, до сільської ради якого входить Тернуватка...

Цього року потоп сягнув небачених масштабів — прорвав греблю і завирував піною вниз. Тепер ні переїхати балку, ні перейти вбрід. Житель Кривого Рогу Максим Мельник, якому треба було в Тернуватку, хотів спробувати переїхати до неї дамбою.

— Не раджу ризикувати, — попередив його місцевий мешканець Анатолій Кривенко. — Один сміливець уже долав цю переправу. Не встиг виїхати на греблю, як машина перевернулася. Добре, що його дружина з дитиною дивом встигла вискочити. А водій так і потонув разом із машиною…

— А якою ж дорогою мені дістатись у ваше село? — допитувався М. Мельник.

— В об’їзд через Іскрівку. Це Петрівський район сусідньої Кіровоградської області. Гак сягне 50 кілометрів, але іншого шляху до нас нема…

Проте відчайдух Максим усе ж зважився переїхати своїм авто зруйновану греблю. Проїхав кілька метрів, і машина загрузла по днище та враз заглухла. Ледве витягли її назад. А допоки витягали, від ще одного жителя Тернуватки, Володимира Комісаренка, Мельник почув таке: потоп із торішньої осені не припинявся і триває все нинішнє літо. «Взимку було слизько, бо порушена дамба обмерзала, а влітку також слизько, бо на ній постійно товстий шар мулу», — розповідав чоловік.

— Я сам тут одного разу посковзнувсь і шубовснув у воду, — продовжив Володимир. — Потік підхопив мене, наче зв’язав руки і ноги, — зрозумів, що не вирватися. Довелося рятуватися, пірнаючи в найближчу пропускну трубу. Якби вона була забита глеєм чи ще чимсь — навіки зостався би в ній. А так, дякувати долі, пощастило, чистою виявилася труба. Випав по той бік дамби…

— І що, це єдина можливість добратися до автобусної зупинки на трасі міжобласного значення, — питаємо тепер уже ми, — яка на тому березі бурхливого «струмка»?

— Якщо пішки або на двоколісному транспорті, — каже все той же Володимир Комісаренко, — то є місток за 15 кілометрів звідси. Але благенький і вузький, також ледве тримається над водою. Хитається і тремтить, наче й сам боїться…

Жительці села Ользі Бальвас якось довелося переносити через дамбу дитину, аби лікарі, що прибули з району, зробили їй щеплення.

— Уже понад рік «швидка» у село приїжджати відмовляється, — бідкається жінка, — прибуває лише до зупинки на трасі. Коли іде дощ, то ми взагалі мов у блокаді чи на безлюдному острові. І ніхто й пальцем не ворушить, щоб визволити нас із водяного полону.

Останньому є пояснення. Грошей, скажете за звичкою, не вистачає у бюджеті Недайводської сільської ради? Що так, то так. Але ось який коментар дала її голова Людмила Трюхан:

— Якби й були гроші, дамбу ніхто б не ремонтував, — мовила, наче відрізала. — Оскільки за документами її… не існує. Ніде і ні в кого на балансі вона не значиться. Позаяк її місцевий люд дружно, але самовільно збудував шістдесят, здається, років тому. Тоді про потоп і гадки ніхто не міг мати. А як ми тепер можемо ремонтувати нічию і формально не існуючу греблю? Та нам ніхто коштів на це не пропустить!

Напрошується, як на нас, просте, ніби дишло, рішення. А саме — збудувати з нуля нову дамбу. Е-ге-ге, це нам легко казати! Бо з тієї ж сільради чуємо:

— У Тернуватці нині залишилося менше сотні жителів, переважно літніх віком, — хто візьметься витрачатися задля них?

Це точно, гадаємо, той випадок, коли коментарі зайві. А явище надто типове для сучасної української дійсності. Особливо щодо села і селян. Серед білого дня не знайти для них нині Ноя з ковчегом...