• На теми моралі

Все бачили і не втрутилися

Олена КОЩЕНКО.

Днями у Дніпрі перед приміщенням обласної прокуратури відбувся невеликий пікет. Проблема, до якої прагнули привернути увагу його учасники, надзвичайно актуальна для нашого суспільства — жорстоке поводження у сім’ях із малолітніми дітьми і безкарність за такі дії дорослих.

ПРО її масштаби свідчить такий факт: торік близько п’яти тисяч українських дітей стали жертвами домашнього насильства, яке призвело до їхнього каліцтва. Загалом же, за даними Ради Європи, сьогодні у нашій державі кожна четверта дитина стає жертвою фізичного насильства у сім’ї, а кожна третя — психологічного… Нині ж пікетувальники розгорнули плакат із вимогою «покарати вбивцю Кіри Дяченко». Вже рік минув від дня смерті цієї чотирирічної дівчинки з міста Жовті Води. Два тижні за її життя боролись спочатку жовтоводські, а потім криворізькі лікарі після того, як пасербицю «із виховною метою» відлупцював вітчим.

…Якось уранці дівчинка, граючись, випадково обвалила поличку, яка висіла на стіні в її кімнаті. Гуркіт почув суворий вітчим. Чоловіка розлютило, що його розбудили, бо хотів виспатись. А коли зайшов у кімнату і побачив, що сталося, то від люті геть злетів із котушок. Кинувся щосили лупцювати пасербицю. Після одного такого удару Кіра впала і вдарилась головою об вістря зламаної полиці…

Принаймні саме такі перші свідчення дав вітчим у поліцейському відділку, куди його доправили аж на третій день трагедії — після заяви у службу 102 медперсоналу лікарні. Тільки тоді «батьки» звернулись до медзакладу по допомогу. Лікарі були вражені побаченим: у дитини (а вона перебувала вже в стані коми) був проламаний череп, зламані два ребра, все тіло вкрите синцями.

На жаль, за словами лікарів, рятувати Кіру було вже пізно, був втрачений дорогоцінний час. Коли дівчинка померла у реанімації, статтю перекваліфікували на суворішу — умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень, які спричинили смерть. Підозрюваному загрожував тюремний термін 7-10 років. За логікою, мала відповісти і матір дитини, на очах якої, як згодом дали показання свідки, її співмешканець систематично «виховував» дитину кулаками. Здавалося б, є беззаперечні докази насильницької смерті малолітньої дитини, зізнання самого ката-вітчима… Проте після похорону пасербиці він найняв адвоката і вже у його присутності під час чергового слідчого допиту відмовився від своїх показань. Він раптом «згадав», що не бив дитини, а просто на неї «чогось впала зі стіни полиця».

До сьогодні винні у вбивстві дитини не покарані. Слідство досі з’ясовує, що ж насправді трапилось. Хочеться сподіватись, що воно таки встановить і доведе істину. Втім, якщо замислитись, то, за великим рахунком, винних у смерті чотирирічної дівчинки, нехай і опосередковано, багато. Адже про систематичні знущання вітчима над пасербицею знали (здогадувалися) і родичі маленької, і місцева соціальна служба, на обліку якої перебувала родина як неблагополучна, і вихователі дитсадка, до якого дівчинка приходила із синцями (щоправда, вони виправдовуються, що заявляли про це у соціальну службу), і сусіди, які були свідками такого «виховання» у цій родині. Знали і не втрутились.

…А тим часом через такий невикорінний у нашому суспільстві принцип «моя хата скраю» в українських родинах продовжує процвітати фізичне і психологічне насилля над малолітніми дітьми. В Івано-Франківську вітчим ледь не до смерті побив п’ятимісячне немовля за те, що те вночі плакало — не давало спати… У Херсонській області «виховання» батьками неслухняного синочка у сім’ї закінчилося для того забоєм легень, печінки і нирок. Батьки-кривдники кинулись рятувати дитину, а коли вона померла в реанімації, звинуватили лікарів у недбалості. У селі Северинівка Жмеринського району Вінниччини вітчим заповзявся виховувати пасинка сокирою… Причому подібне трапляється не тільки в неблагополучних, а й «цілком пристойних» за відгуками громадськості.

Сьогодні немає області, де не траплялося б подібне. Оприлюднена статистика, стверджують правозахисники, аж ніяк не відображає реальний масштаб домашнього насилля над дітьми в Україні. Адже всі його випадки відслідкувати неможливо із багатьох причин: страх дітей, мовчання батьків, байдужість оточення. Здебільшого діти вважаються власністю батьків, а не людьми, які мають право на захист особистості.