• Наболіле

Чи варто надіятись?

Валентина ЧЕРНИШОВА.

с. Рівне Новоукраїнського району

Кіровоградської області.

ПРОЧИТАВШИ в газеті публікацію Лідії Пислар із Вінниччини («СВ» за 05.07 ц.р.) про грошові виплати дітям війни, теж забажала висловитись про наболіле.

Маю 40 років трудового стажу (працювала вихователем і методистом у дитсадку). Тривалий час добивалася суду, останнє засідання якого відбулось у тодішньому Дніпропетровську. За його рішенням мені мали виплатити близько чотирьох тисяч гривень. Поки добилася, виплати припинили, пояснюючи це різними причинами: то дію закону призупинили, то грошей катма, то ще щось...

Цікавилась, які справи з порушеного питання в інших куточках України. Здебільшого пояснення одне — нестача коштів для виплат. Але ж, коли закон вводили в дію, гроші були розраховані на всіх дітей війни. Де шукати кінці? Як зрозуміти людині похилого віку таку невідповідність у державних структурах? Мені вже 83-й рік. То чи варто надіятись бодай на часткову виплату?

Нещодавно запитала про це в департаменті соціального захисту населення Кіровоградської облдержадміністрації. Відповідь та сама: «Грошей у казначействі немає». І крапка! Невідомо, коли й будуть.

Хотілось би до обговорення цієї проблеми залучити зацікавлених пенсіонерів. Можливо, новообраний уряд віднайде шлях до вирішення. Адже чуємо, скільки мільярдів гривень виділяють партіям, які пройшли у парламент. Хай би якусь частку вділили і дітям війни. Тим паче що це не подачка, а наші кровно зароблені гроші.