• Дорожні нотатки

Подорож у «сіру зону»

Сергій КРАСЮК.

Донецька область.

Журналістські стежки привели мене на Донеччину до «сірої зони», що передує лінії розмежування сторін протистояння у відповідності з досягнутими чотири роки тому Мінськими угодами. На Приазовському узбережжі у ній розташовані села Бердянське, Піонерське, Приморське, Сопине, Лебединське, Гнутове, Калинівка, а також ущент зруйноване курортне Широкине.

ПРОЇЖДЖАТИ сюди, крім корінних мешканців, дозволяється тільки власникам тутешніх дач, військовослужбовцям ООС і акредитованим журналістам. Тож численні турбази, санаторії та піонерські табори (від яких, вочевидь, походить назва одного з перелічених населених пунктів) наразі вдивляються вибитими шибками у звабливу блакитну хвилясту далечінь.

Перше, від чого застерегли мене місцеві мешканці, — від необачливих вечірніх прогулянок, коли тут начебто активізуються гострозорі ворожі снайпери і холоднокровні хижі гадюки. Щоправда, цю інформацію один із військових порадив мені сприймати з певною дещицею здорового глузду. Що ж, у кожного своє бачення…

Разом із тим навряд чи можна назвати повсякденне життя місцевих громадян геть злиденним. Їм дуже допомагає ціла низка відомих міжнародних організацій і благодійних фондів (серед яких, зокрема, фігурують норвежці, японці, «Червоний Хрест», ну й, звісно, всюдисущий Ринат Ахметов). До речі, завдяки прифронтовому статусу всі тутешні села були оснащені вуличними ліхтарями, а декотрі й твердим дорожнім покриттям. Суттєво підтримує сімейні бюджети й можливість досхочу черпати багатства безмежних володінь Нептуна. Морське браконьєрство процвітає тут буйним цвітом. Але справа ця досить небезпечна. І не лише через міни, які можуть бути у воді: на них ще ніхто не підірвався. Трапляється, що люди гинуть під час шторму: човни перевертаються, а рибалки, заплутавшись разом з бичками чи крупнішою здобиччю у власних сітях, не можуть утриматись на плаву... На мілині цілковито хазяйнують креветочники. Їхнє ловче знаряддя під водою у вигляді колючих кущиків і гострих рогаток здатне серйозно покалічити малодосвідченого приїжджого.

За повної відсутності фермерських господарств особисті присадибні наділи тут у всіх чималі, причому розташовані, як правило, на різних околицях села. Розповідають, що за умов багаторічної відсутності нормальних місцевих органів влади (а з початку воєнних дій ні в межах Лебединської, ні Виноградівської, ні Широкинської сільрад місцеві вибори не проводилися) більшість цих земель була захоплена самовільно. З худоби переважно тримають кіз, свиней і птицю. А от бджільництво, попри суттєву допомогу з боку «Міжнародного Червоного Хреста», який безкоштовно надає всім охочим вулики, та наявність великої кількості медоносних, розвинене тут поки що слабенько. Головною причиною цього місцеві називають засилля конкуруючих комах, передусім дрібних білих метеликів і новоявленої для нас азіатської сарани, котра через занедбану екологію так хутко розплодилася, що без якихось спеціальних отрут (шкідливих, звісно, і для самих медоносів) з нею не впоратися!

Але найголовніше лихо «сірозонного» буття — розкидані довколишніми полями й луками протитанкові міни. І хоча в офіційних джерелах наголошується, що вони становлять загрозу тільки для важкої броньованої техніки, під час регулярних тут сезонних самозаймань відбувається їхня мимовільна детонація. Покоси ж чи хмиз під жвавим південним вітерцем спалахують зазвичай одразу на величезних площах, причому внаслідок згадуваного вже «владного вакууму» причини займання ніхто не розслідує. Та й самі пожежі ніхто не гасить. Селяни кидаються зупиняти полум’я лише в останній момент — коли воно вже, бува, впритул підбереться до їхніх осель…