• Психологічний етюд

Дискомфорт

Юрко КРУЦЬ.

с. Чорнянка

Каховського району

Херсонської області.

СЕНЯ Поцупак отримав нову квартиру — у 16-поверховому будинку на одному з нових житломасивів. Хоча й до того мав де жити. І жив у своїй однокімнатній «гостинці», як на власне переконання, навіть непогано. Але з поповненням родини — народженням чорноокого Артема — пішов на розширення у повнометражну двокімнатну.

Перебравшись до нової оселі, Поцупаки на радощах щедро відгуляли новосілля й стали потроху обживатися. З вікон їхнього останнього поверху відкривалася мальовнича панорама міста з його неозорими просторами. І цими просторами, особливо у сонячні дні, старші Поцупаки просто-таки не могли намилуватися. Збираючись за сімейними сніданками та вечерями на кухні, вони тільки те й робили, що заворожено зирили у вікно — немов на стодюймовий екран кольорового «Самсунга».

Та ще більше не могли новосели намилуватися самим житломасивом. Багатоповерхові велети зі скла й бетону стояли посеред зелених галявинок газонів, як у казці, — чисті, чепурненькі, з розфарбованими під веселку фасадами. Захоплювало й планування. Адже проектанти добряче помізкували над тим, щоб будинки не заважали один одному зустрічати золотаві світанки і щоб водночас кожен із них мав свої дитячий майданчик, стоянку для приватних автомобілів, побутовий куточок для сушіння білизни, зелений скверик із затишною альтаночкою...

— Жити та радіти! — любила на все це вищебечувати Поцупакові його дружина Галя.

Власне, так воно попервах і було. Сеня жив і радів. Радів рум’янощокому синові, що ріс наче з води, улюбленій роботі, нарешті тому, що живе в такому красивому ошатному будинкові, йому подобалося ходити на роботу акуратно заасфальтованими доріжками, підійматися вечорами новеньким безшумним ліфтом, а ранками замість фіззарядки збігати чистенькими сходинами донизу. Між іншим, долав він ці сходові марші з професійністю слаломіста — ніде не торкаючись плечем стерильно білосніжних стін під’їзду.

І все, повторюємо, було гаразд. Аж поки за кілька тижнів після вселення Сеня раптом не відчув, що в цьому новому будинкові йому начебто чогось бракує. Ні, він ще не міг конкретно пояснити, чого саме. Але вже твердо знав: чогось нема. До того ж увесь цей час йому настійно згадувалася його старенька квартира, той будинок, де прожив з десяток років, двір навколо нього...

Якась незбагненна втрата муляла душу...

І намуляла її зрештою так, що, повернувшись одного вечора з роботи, Поцупак тільки й спромігся видушити з себе по складах:

— Дис-ком-форт...

І прямо в одежині знесилено повалився на канапу. Чим не на жарт перестрашив домашніх.

— Дис-ком-форт...

Це чудернацьке слово він почув колись краєм вуха в одній телепередачі, присвяченій проблемам психології сімейного життя. І хоча, як кажуть, жили вони з Галею душа в душу, воно чомусь саме зараз зринуло в Поцупаковій пам’яті. Йому здавалося, що тільки оце незрозуміле наукове слово якнайповніше відповідає станові його душі. 

— Дискомфорт... — цього разу упевненіше повторив Сеня і поклав собі на груди руку так, наче прикривав нею відкриту рану.               

Відтепер кожен день життя став для нього чи не суцільною мукою. Він не розумів, що з ним сталося. Чому саме ця нова квартира гнітить його і йому так не хочеться повертатися до неї після роботи, де недуга, здається, хоч трохи мала б відлягати від душі.

Тим часом Поцупак схуд, змарнів, навіть постарішав. І вечорами, відмовляючись від їжі, яку йому тепер ставили біля ліжка, тишком думав про одне: чи не обміняти квартиру? Після цих потаємних думок приречено виквоктував:

— Дискомфорт... дискомфорт... дискомфорт...

На те квоктання переляканий Артемко аж похлинався плачем, а дружина Галя заходилася у відчаї чисто по-баб’ячому голосити над чоловіком:

— Ой люди-людоньки! Що ж це воно коїться? Де ж справедливість? Усе маємо, а життя нема!.. Ти б, Семенку, лікареві показався... Може, ліки якісь пропише.

Проте доля, ніби відчувши всю трагічність моменту, вчасно змилостивилась над Поцупаком. І ні до якого лікаря він не пішов, оскільки одужання, на превелике здивування домашніх, прийшло саме.

Перші ознаки одужання Сеня відчув, коли одного ранку, зійшовши вниз, не побачив на дверях під’їзду звичайнісінької ручки. Її, бідолашну, було вирвано із, що називається, м’ясом. Від цього видовища Сені аж раптом проясніло на душі і війнуло чимсь до болю знайомим та рідним. Пригадався одразу колишній будинок, де також не було ручки на парадних дверях і всі пожильці відчиняли їх ізсередини ударом ноги.

Через кілька днів знайомих прикмет значно додалося: на газонах поряд з асфальтовою доріжкою хтось протоптав свіжі кривулясті стежки. Затим чиясь лиха рука порозбивала в під’їзді усі світильники, порозписувала та порозмальовувала стіни, забила сміттєзбірник.

Остаточно одужав Сеня, коли, викликаючи ліфт, зрозумів, що той замовк надовго.

«Нарешті!..» — полегшено зітхнув він, карабкаючись темними сходами на свій 16-й поверх.

...Нарешті все стало на свої місця. Тепер і новий будинок, де нещодавно оселився Поцупак, став схожий на його попередній. «Заживемо, як люди! Без дискомфорту! — торжествував Сеня і, перед тим як зайти до власної оселі, ретельно витер підошви сандалій об килимок сусідської квартири.