Потенційно корупційна і неповоротка

Олена БЕГМА.

У нашій країні 3,5 мільйона громадян мешкають не за місцем реєстрації, ще 700 тисяч не мають її взагалі. Разом це приблизно 12% населення. Тим часом відсутність прописки (це слово як неологізм вже закріпилось у мові) за місцем фактичного проживання нерідко вельми ускладнює багатьом українцям і без того не дуже легке життя.

_{Проблема державного масштабу}

РІЗНІ обставини спонукають окремих людей і цілі родини зриватись із насидженого місця і на тривалий час перебиратися до іншого міста, селища чи села. Хтось орендує там житло, інші селяться в рідних чи друзів. Однак із певних причин не поспішають зареєструватися там або ж просто не мають такої можливості. Це обмежує їхні громадянські права. Адже реєстрація місця проживання досі є важливою для доступу українців до різноманітних послуг, передовсім адміністративних.

Більшість із останніх можна одержати лише за місцем прописки. Скажімо, отримати новий паспорт громадянина України або відновити старий замість утраченого або зіпсованого, вклеїти нову вікову фотографію у паспорті старого формату «книжка». Ще — оформити різні соціальні виплати або пільги, зокрема й місцеві на зразок «картки киянина». Фізична особа — підприємець в Україні може зареєструватися лише за пропискою. На новому місці люди без місцевої реєстрації не можуть влаштувати свою дитину до дитсадка чи школи, оскільки насамперед туди набирають «своїх» дітей, а вже потім, якщо залишились вільні місця, «чужих». Відсутність реєстрації позбавляє людину права брати участь у виборах, проблемою стає і відстоювання своїх прав у суді. Навіть узяти якусь річ напрокат (ту ж пральну машинку, якщо квартирант винайняв житло без неї) або купити у магазині щось у кредит без прописки неможливо. Комусь може здатися, що це не так і важливо, але не тим, кому доводиться будувати життя майже з нуля. І це тільки основні «незручності», а скільки їх реально виникає у громадян без прописки, можна лише здогадуватись. Добре, що хоч у лікарнях віднедавна дозволили обслуговуватись, тільки підписавши декларацію із лікарем. Місце постійного проживання при цьому жодної ролі не грає.

Виходить, кожний наш громадянин де-факто є «закріпаченим» системою реєстрації місця проживання. Вона неповоротка і вже тривалий час не відповідає сучасним потребам України, громадяни якої останніми роками з різних причин стали дуже мобільними. Водночас непрозорість цієї системи призводить до двох серйозних наслідків — утворення корупційних схем та появи недержавних альтернативних сервісів, які би мала виконувати держава.

_{Рудимент радянської епохи}

ІНСТИТУТ прописки давно називають рудиментом радянської епохи. Ще з тих часів вона була обмежувальним інструментом, який використовувався для контролю держави над громадянином. Тоді перспективи поїхати підкорювати інші міста навіть рідної країни були для більшості недосяжними. Адже людина була повністю прив’язана до штампа з адресою в паспорті. Без нього годі було влаштуватись на роботу.

Інститут прописки в Україні офіційно ліквідували 2002-го. Тоді ж заговорили про необхідність ухвали окремого закону про порядок реєстрації фізичних осіб. Але цього так і не сталося. Натомість депутати проголосували за чинний і донині закон «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», до якого три роки тому було внесено зміни, які передбачали й нові правила реєстрації місця проживання. Але це нововведення стало лише «косметичним ремонтом» старої системи.

Третя спроба парламенту докоріно змінити ситуацію відбулась у 2016 році — повноваження із реєстрації повернули місцевій владі, відібрані у неї ще 1932 року. Втім, ухваливши новий закон та нові терміни, депутати залишили, по суті, старий зміст. Адже де-юре відсутність реєстрації не обмежує право громадян на отримання соціальних послуг, але де-факто все інакше. Просто зараз ці питання люди без прописки призвичаїлись вирішувати корупційно-грошовим методом. На жаль, хабарництво серед українських чиновників — явище, мабуть, нездоланне.

Здавалось би, навіщо взагалі потрібний такий інститут реєстрації, від якого рядовим громадянам самі проблеми? Проте його скасування як такого експерти не підтримують. На їхню думку, зараз без нього не обійтися, бо поки що безальтернативну прив’язку до реєстрації мають правоохоронна, судова і виборча системи. Опосередковано без неї не відбуваються деякі цивільні процеси: освітня внутрішня міграція, продаж-купівля житла, успадкування майна, укладення чи розірвання шлюбу тощо.

В Україні реєстрація місця проживання залишається доволі ускладненою, хоча є однією з найзатребуваніших адміністративних послуг. Протягом року за цією послугою звертаються понад 2 мільйони осіб, і кожний заявник витрачає від однієї години до декількох тижнів на її одержання.

_{А як у них?}

БЕЗУМОВНО, розвинені країни світу та Європи також мають реєстри населення. Але вони ведуться в зовсім іншій формі. Там узагалі немає такого поняття, як наша «прописка» зі штампами у паспорті. Натомість є поняття «підтвердження фізичної адреси». За декларативним принципом реєстрація здійснюється на підставі лише одного документа — заяви, що подається он-лайн або особисто до уповноваженого органу територіальної громади, який і вносить дані про перебування людини до загальнонаціонального реєстру.

Реєстрація на підставі декларації вже давно й успішно діє у багатьох штатах США, Нідерландах, Латвії, Німеччині, Естонії, Фінляндії, Литві та у низці інших країн.

Наприклад, у Німеччині запроваджено автоматичну цілодобову он-лайн реєстрацію. Ви просто оповіщаєте державі про місце свого фактичного проживання. «Декларативна реєстрація» дає змогу відкрити у банку рахунок, отримати податковий номер і медичну страховку. У Франції, якщо ви винаймаєте квартиру, власник може написати листа про те, що ви живете у нього, і переведе на ваше ім’я рахунок за житлово-комунальні послуги. Цей рахунок може слугувати доказом проживання за конкретною адресою для банку, в якому ви хочете завести картку. В Австралії людина повідомляє державі про те, де вона живе, щоб мати можливість голосувати.

Втім, є держави, як-от Польща, які відмовились від обов’язкової реєстрації. Натомість вони мають інші ефективні механізми для швидкого розшуку своїх громадян у разі потреби.

Ті ж країни, які поки що зобов’язують усіх мешканців реєструватися, зрозуміли, що задля одержання актуальної інформації потрібно забезпечити людині швидкі та легкі умови доступу до послуги. Саме тому надання останньої в «один клік» експерти називають чи не найкращою практикою за декларативним принципом. І вона служить не для контролю місця перебування громадянина, а, радше, технічним інструментом для комфортного життя громадянина.

_{Замість післямови}

ЕКСПЕРТИ стверджують: такий декларативний принцип легко вписується і в українські реалії. Але у нашій країні досі немає Єдиної системи реєстрації, яка б гарантувала обмін даними між різними державними органами та звільнила громадян від необхідності отримання і подання нескінченної кількості довідок. Реєстрацію зараз здійснюють більш як 10 тисяч органів місцевої влади, і у багатьох випадках інформація про місце проживання залишається лише у них.

Головна проблема в тому, що для створення такого єдиного зведеного реєстру потрібно, як мінімум, провести демографічний перепис населення. Щоби для початку хоча б знати: а скільки взагалі громадян в Українській державі? Одні відомства звітують про 42 мільйони, інші — 38, треті нараховують лише 32.