• Слід на Землі

Мама, Батя і Ярий

Світлана МАРТИНЕЦЬ.

Фото з домашнього архіву.

Позивний Лариси Кирикович — «Мама», її чоловіка Юрія — «Батя», сина Ярослава —«Ярий». Їх знає весь фронт. Всі троє — військові парамедики.

— ЯКОСЬ саме по собі це псевдо до мене приклеїлось, — усміхається Лариса Кирикович. — Назвали так одного разу бійці, і пішло: «Мама приїхала».

Подружжя Кириковичів — солдати Української добровольчої армії з батальйону «Госпітальєри». У цьому ж батальйоні служить і Ярослав.

Родом вони із Зарічного на Рівненщині. Юрій працював у реанімації, Лариса — у пологовому будинку.

Війна розділила життя на «до» і «після». Першим у 2014-му саме перед Пасхою пішов на фронт Ярослав. Обійняв матір, щоб не плакала: «Як народяться у мене діти і спитають, де я був, коли почалася війна, і що тоді скажу?». Спочатку охороняв блокпости. Та вже скоро юрист освоював навички парамедика. Цей термін прийшов з війною. Це людина, яка вміє надавати допомогу іншому за екстреної ситуації.

Восени Юрій теж пішов на передову. «Я маю досвід, — сказав, обійнявши дружину. — Там хлопці кров’ю стікають». А через кілька місяців волонтерська автівка повернулася до Рівного без Лариси. Новий рік син, батько і мати зустрічали вже разом.

Спершу була у «госпітальєрах», а згодом стала начмедом бойового підрозділу УДА, — розповідає Лариса Кирикович. — Добровольці — окрема каста людей. Пам’ятаю, одному бійцю лише три осколки з 11 витягла з тіла, а він знову рветься назад у бій…

Її спомини — її пекло. З донецького аеропорту бійці підвозили поранених і вбитих кіборгів у Водяне.

— Інколи то були лише обвуглені тіла. Окремі тулуб, руки, ноги, — згадує мати трьох дітей, яка ніколи не мріяла стати солдатом. — Це страшна правда війни, про яку на мирній землі часто воліють не чути.

Там, на фронті, «Мама» запускала серця й падала на зранені тіла від виснажливої втоми. Бувало, півгодини натискала на грудну клітку пораненого, доки не чула голос колеги: «Все. Зупиняйся. Бережи силу для іншого…».

— Нічого не бачив, лише пам’ятав, що граната у руці, і чув, як «Мама» просила: «Тримайся, синку!», — згадує кулеметник Ренат, котрий обороняв село Піски, поки його не накрило вибухом. Останнє, що зумів боєць: затиснув у руці гранату. «Мама» підібрала важкопораненого Рената на узбіччі зрешеченої кулями дороги.

— Мусила прив’язати гранату до його руки, бо наш боєць не здався б нікому і мені також, — згадує Лариса. — Так і вивозила з поля бою: тримала його руку з гранатою й гладила закривавлену голову ровесника свого сина.

Район Авдіївки, Красногорівка, шахта «Бухта», селище Піски, Донецький аеропорт, Станиця Луганська, Щастя, Мар’їнка — чотири роки війни мати, батько і син у червоній зоні. Так називають передову, ту, де поля засіяні свинцевим «житом». Вони винесли з поля бою сотні поранених і врятували сотні життів.

Згодом матір, батька і сина перестали ставити в один медекіпаж, по кілька днів вони були без зв’язку. Побачаться на п’ять хвилин за два тижні, обнімуться — і знову кожен на свій шлях червоної зони.

— Одного разу побачила медавтівку Ярика, зрешечену осколками. Серце зайшлося, — розповідає Лариса. — Та бачу, син мені махає рукою й кричить: «Я — живий, мамо, живий!». І я заплакала...

Під час боїв біля Волновахи вона зупиняла кровотечі, перев’язувала рани майже наосліп. Не чула стогону, крику, пострілів. Її зір і слух «виключила» вибухова хвиля, яка підняла смерчем землю з тілами. З поля бою поверталися в однім кузові всі разом: мертві й живі. Допомога не прийшла.

Їхали дорогою, що прострілювалася. Йшли мінними полями. Під кулями, свинцевим дощем «градів» і прицілом снайпера. Ця зла війна не знає правил етикету. Автівку з червоним хрестом обстрілювали насамперед. Після одного такого обстрілу Лариса побачила біля коліс нерозірваний снаряд «граду».

— Значить, був не мій час, — сумно усміхається вона.

А у декого суцільне свято в календарі й на мирній землі. Землі, що не стогне від болю та криків, де вітер ніколи не буває приторно солодкий од запаху крові й обвуглених тіл.

Ані Лариса Кирикович, ані її чоловік та син не мають посвідчення учасника бойових дій. Госпітальєри — добробати. Доброволець фронту у перекладі на мирне життя означає ніхто. Вбиті бійці стають Героями лише побратимам, матерям, молодим вдовам і дітям.

Утім, Лариса каже, це був її вибір.

— Я робила те, що мала робити. Пам’ятаю кожного пораненого, якого вивозила. Знала: мушу це робити і маю бути саме тут.

Найвищу нагороду Кириковичі отримали від волонтерів — орден «Народний Герой України» — один на трьох.

Після чотирьох років війни «Мама» поїхала до Іспанії. На заробітки. У ріднім містечку Ларисі Кирикович не знайшлося робочого місця. Пенсія польового госпітальєра, який врятував сотні людських життів, — 1431 гривня.