Архів
Вівторок,
2 липня 2019 року

№ 52 (19699)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Липень
  • За рубежем
Забули, про що говорили?

ЯПОНІЯ. В Осаці завершився саміт лідерів «Великої двадцятки».

Докладніше...
Масштабний авіаудар

СИРІЯ. Ізраїльські ВПС завдали потужних авіаударів по Дамаску і Хомсу.

Докладніше...
Новий голова

ФІНЛЯНДІЯ взяла на себе від Румунії головування в Європейській Раді.

Докладніше...
Знову сутички з поліцією

КИТАЙ. У Гонконзі знову протести. Поліція застосувала кийки та сльозогінний газ.

Докладніше...
Не продихнути

ЄВРОПА. Гарячі вітри з пустелі Сахара принесли на континент аномальну задуху і спеку.

Докладніше...
Підводне метро

КИТАЙ. Відкрилась перша лінія метро під руслом ріки Хуанхе.

Докладніше...
Версія для друку          На головну
  • Слід на Землі

Мама, Батя і Ярий

Світлана МАРТИНЕЦЬ.

Фото з домашнього архіву.

Позивний Лариси Кирикович — «Мама», її чоловіка Юрія — «Батя», сина Ярослава —«Ярий». Їх знає весь фронт. Всі троє — військові парамедики.

— ЯКОСЬ саме по собі це псевдо до мене приклеїлось, — усміхається Лариса Кирикович. — Назвали так одного разу бійці, і пішло: «Мама приїхала».

Подружжя Кириковичів — солдати Української добровольчої армії з батальйону «Госпітальєри». У цьому ж батальйоні служить і Ярослав.

Родом вони із Зарічного на Рівненщині. Юрій працював у реанімації, Лариса — у пологовому будинку.

Війна розділила життя на «до» і «після». Першим у 2014-му саме перед Пасхою пішов на фронт Ярослав. Обійняв матір, щоб не плакала: «Як народяться у мене діти і спитають, де я був, коли почалася війна, і що тоді скажу?». Спочатку охороняв блокпости. Та вже скоро юрист освоював навички парамедика. Цей термін прийшов з війною. Це людина, яка вміє надавати допомогу іншому за екстреної ситуації.

Восени Юрій теж пішов на передову. «Я маю досвід, — сказав, обійнявши дружину. — Там хлопці кров’ю стікають». А через кілька місяців волонтерська автівка повернулася до Рівного без Лариси. Новий рік син, батько і мати зустрічали вже разом.

Спершу була у «госпітальєрах», а згодом стала начмедом бойового підрозділу УДА, — розповідає Лариса Кирикович. — Добровольці — окрема каста людей. Пам’ятаю, одному бійцю лише три осколки з 11 витягла з тіла, а він знову рветься назад у бій…

Її спомини — її пекло. З донецького аеропорту бійці підвозили поранених і вбитих кіборгів у Водяне.

— Інколи то були лише обвуглені тіла. Окремі тулуб, руки, ноги, — згадує мати трьох дітей, яка ніколи не мріяла стати солдатом. — Це страшна правда війни, про яку на мирній землі часто воліють не чути.

Там, на фронті, «Мама» запускала серця й падала на зранені тіла від виснажливої втоми. Бувало, півгодини натискала на грудну клітку пораненого, доки не чула голос колеги: «Все. Зупиняйся. Бережи силу для іншого…».

— Нічого не бачив, лише пам’ятав, що граната у руці, і чув, як «Мама» просила: «Тримайся, синку!», — згадує кулеметник Ренат, котрий обороняв село Піски, поки його не накрило вибухом. Останнє, що зумів боєць: затиснув у руці гранату. «Мама» підібрала важкопораненого Рената на узбіччі зрешеченої кулями дороги.

— Мусила прив’язати гранату до його руки, бо наш боєць не здався б нікому і мені також, — згадує Лариса. — Так і вивозила з поля бою: тримала його руку з гранатою й гладила закривавлену голову ровесника свого сина.

Район Авдіївки, Красногорівка, шахта «Бухта», селище Піски, Донецький аеропорт, Станиця Луганська, Щастя, Мар’їнка — чотири роки війни мати, батько і син у червоній зоні. Так називають передову, ту, де поля засіяні свинцевим «житом». Вони винесли з поля бою сотні поранених і врятували сотні життів.

Згодом матір, батька і сина перестали ставити в один медекіпаж, по кілька днів вони були без зв’язку. Побачаться на п’ять хвилин за два тижні, обнімуться — і знову кожен на свій шлях червоної зони.

— Одного разу побачила медавтівку Ярика, зрешечену осколками. Серце зайшлося, — розповідає Лариса. — Та бачу, син мені махає рукою й кричить: «Я — живий, мамо, живий!». І я заплакала...

Під час боїв біля Волновахи вона зупиняла кровотечі, перев’язувала рани майже наосліп. Не чула стогону, крику, пострілів. Її зір і слух «виключила» вибухова хвиля, яка підняла смерчем землю з тілами. З поля бою поверталися в однім кузові всі разом: мертві й живі. Допомога не прийшла.

Їхали дорогою, що прострілювалася. Йшли мінними полями. Під кулями, свинцевим дощем «градів» і прицілом снайпера. Ця зла війна не знає правил етикету. Автівку з червоним хрестом обстрілювали насамперед. Після одного такого обстрілу Лариса побачила біля коліс нерозірваний снаряд «граду».

— Значить, був не мій час, — сумно усміхається вона.

А у декого суцільне свято в календарі й на мирній землі. Землі, що не стогне від болю та криків, де вітер ніколи не буває приторно солодкий од запаху крові й обвуглених тіл.

Ані Лариса Кирикович, ані її чоловік та син не мають посвідчення учасника бойових дій. Госпітальєри — добробати. Доброволець фронту у перекладі на мирне життя означає ніхто. Вбиті бійці стають Героями лише побратимам, матерям, молодим вдовам і дітям.

Утім, Лариса каже, це був її вибір.

— Я робила те, що мала робити. Пам’ятаю кожного пораненого, якого вивозила. Знала: мушу це робити і маю бути саме тут.

Найвищу нагороду Кириковичі отримали від волонтерів — орден «Народний Герой України» — один на трьох.

Після чотирьох років війни «Мама» поїхала до Іспанії. На заробітки. У ріднім містечку Ларисі Кирикович не знайшлося робочого місця. Пенсія польового госпітальєра, який врятував сотні людських життів, — 1431 гривня.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Планово підвищилась
Читати
За новими правилами
Читати
Посилковий ліміт
Читати
Подорожувати стало комфортніше
Читати
Будьте обережні!
Читати
Порахували «збитки»
Читати
Перетнув межу нахабства
Читати
Торгують на повну
Читати
Вибір буде багатий
Читати
«Не читав, але засуджую»...
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове