• Правопис і політика

Обурення

Юрій БЕРЕЗА.

м. Рівне.

— Жах, якi безграмотнi сучаснi писаки! — сказав обурено онуковi-першокласнику Мефодiй, вiдклавши вбiк щойно прочитану газету. «Комунiстична партiя» та «радянський союз» пишуть з малої лiтери. Це розумом не осягнути! З цим треба щось робити! Зараз накатаю листа редактору цього бридкого видання...

Знайшов ручку, аркушик чистого паперу, сiв за широкий дубовий стiл i почав послання: «Шановний товаришу редактор...» I зупинився. Поглянув на онука, що грався за комп’ютером, i запитав:

— А слово «редактор» треба писати з якої лiтери?

— З якої хочеш, з тiєї і пиши, — байдуже вiдповiв нащадок.

Мефодiй спересердя плюнув на написане, зiжмакав аркушик i взявся мережити нове бiле полотно: «Шановний Редакторе...». Та й запнувся.

— А пiсля слова «Редакторе» треба якийсь роздiловий знак ставити? — поцiкавився в онука.

— Напевно, знак оклику, — вiдмахнувся малий.

I Мефодiй у ту ж мить поставив аж три знаки оклику. На всяк випадок. А тодi продовжив: «Звертається до вас...» I пригальмував:

— Синку, а слово «вас» як пишеться — з малої чи великої лiтери?

Гнiв блиснув в очах юного азартника:

— Дiду, не заважай менi! Якщо не знаєш, як писати, облиш свою затiю.

Це подiяло на Мефодiя, як червона ганчiрка на бика на кориді. Вiн з такою силою натис ручкою на аркушик, що в ньому утворилася велика дiрка!

— Е, — мало не вилаявся. — Так не пiде. Треба аркушик знову мiняти...

I почав текст спочатку: «Шановний Редакторе!!! Мене обурив той факт що...». I знову заклинило.

— А перед «що» кому потрібно ставити?

Онук важко зiтхнув:

— Ну ти, дiду, даєш... Два слова докупи стулити не можеш, а хочеш когось повчати, як правильно писати...

— Ач, який грамотiй знайшовся! — спалахнув гнiвом Мефодiй. — Тiльки в школу пiшов, а вже Володю Ульянова iз себе корчиш!

— А хто такий Володя Ульянов? — запитав насторожено онук. — Це добра людина чи погана?

— Кому погана, а кому добра, — вiдпарирував дипломатично Мефодiй. — Для таких, як я, вiн людина з великої лiтери. А для таких, як ти, — нiхто.

I задумався над сказаним: «Лєнiнець, а таке верзу. Чи ж варто було вживати оте «нiхто»? Слiд було пояснити онуковi, хто такий насправдi Володя Ульянов. Може, i вiн полюбив би «хлопченя з розумними очима». Але перевiв мову на головне:

— Любий мiй, чи не мiг би ти написати послання керiвнику цiєї малограмотної газети? Я диктуватиму, а ти черкни кiлька слiв. Нехай знають, з ким дiло мають...

Онук завовтузився у крiслi:

— Вiчно ти в мене дорогоцiнний час вiдбираєш! I в якiй ти, дiду, школi навчався?

— У тiй, що й ти навчаєшся, — механiчно вiдповiв Мефодiй.

— То чому ти такий... нерозумний? — перевiв погляд онук на дiда. — Тобi варто знову йти в перший клас i вчитися грамотностi. Бо вiку доживаєш, а елементарного не знаєш: нi з якої лiтери писати, нi де який роздiловий знак ставити. Сором якийсь!

Довелося Мефодiю почервонiти. Чи то вiд почутої правди, чи вiд образи на язикатого нащадка. Поклав ручку, вiдсунув аркушик i прорiк:

— Я пiду в редакцiю тiєї (хотiв сказати «безграмотної», але оминув це слово) газети i висловлю усний протест з приводу написання таких дорогих менi висловiв, як «Комунiстична партiя» та «Радянський Союз». Нехай знають, що не всi на цьому свiтi такi дурнi.

На що онук вiдреагував лаконiчно:

— Дундук.