Хвіст — як у ящірки, а хутро — як у бобра
Кажуть: зустріти хохулю — на велику удачу, настільки цей звір рідкісний. Хоча якихось 100 років тому він мешкав мало не повсюди у Європі. ВИХУХІЛЬ (а так ще називають її у народі) — чудернацька істота. Видовжений рухливий ніс (хоча, швидше, хобот, неначе в слона), хвіст, як у ящірки (при цьому його довжина дорівнює довжині тулуба), хутро, як у бобра, кігтисті п’ятипалі лапи з перетинками, ще й голова чимось схожа на безвухого пацюка. При цьому тільце у довжину не перевищує 20 см (із хвостом — до 35-40), а важить такий десь із півкіло. Зустріти звіра можна там, де плескаються води оточених рослинністю тихих річечок, невеличких озерець та потічків. Рясна прибережна рослинність необхідна звіркові, щоби під час повеней рятуватися на гіллі або в дуплах дерев. Як і бобер, звір є гарним будівничим. Хохулі риють на високих берегах нори, вхід до яких завжди під водою. Тим часом сама хатка розташовується вище рівня води. Буває навіть «багатоповерхова». Зазвичай ще й має дах — коріння прибережних кущів та дерев. Кожне кубельце в хатці ретельно вистелене сухою травою. Як хохулі примудряються доставляти її крізь воду, зовсім не замочивши? Виявляється, вони набирають сухостій у пащу і таким чином за сотні разів наносять собі добру перину. Двічі на рік у тих норах народжується по 3-6 хохуленят, які до півроку невідлучно живуть із батьками. Тільки коли наближається зима, на водоймі відбувається «велике переселення хохуль». Вони скупчуються у котрійсь із найпросторіших хаток своїх родичів у групи — до 15 особин. Перебувають холоди, гріючи боки одне об одне. Вихухіль належить до всеїдних тварин. Основний її корм — як правило комахи та їхні личинки, а ще черв’яки, молюски, ракоподібні. На зір при цьому не покладається. Крихітні оченята, як у крота, нездатні розрізнити навіть обриси предметів на відстані півметра. Натомість природа наділила хохулю гострим нюхом. Зазвичай вона ходить дном, зануривши в мул ніс-хоботок. Так підбирає личинки комах, п’явок, молюсків, черв’яків. Буває, полює на дрібних риб і жаб. Загалом у воді хохуля почувається чудово! Навіть дихати може, не піднімаючись на поверхню: ледь вистромлює ніздрі, що на кінчику витягнутого хоботка. Завдяки заднім перетинчастим лапам (це такі собі весла) і мускулистому м’ясистому хвосту (кермо) звір за хвилину може пропливти метрів 30, а то й більше. Добуває ця істота ще й рослинний корм: молоді пагони рогози, очерету, кореневища. Втім, на берег виходить украй рідко. А коли виходить, то не спинається на ноги, а плазує, тягнучи черево по землі. У цього звіра мало ворогів. І все ж в Україні годі його шукати. Хіба що на Сумщині, Луганщині, Полтавщині та Харківщині ще можна їх зустріти. Це вимираючий вид, занесений до Червоної книги. І не лише тому, що повсюди водойми забруднюються, а ліси вирубуються. Люди винищили хохуль іще 100 років тому через їхнє цінне хутро. У хохулі м’яка, шовковиста, темно-шоколадна зі сріблястими переливами шубка. Вона змащена особливим секретом залоз і жиром, через що майже не мокне. До того ж остьові волосини на кінчиках не звужуються, як зазвичай буває в інших тварин, а, навпаки, — розширюються, через що вони, немов заклинюючись, зчіплюються одна з одною, тому між шкірою і верхом хутра завжди є повітря. Такий повітряний прошарок — дуже хороший теплоізолятор. А це важливо для звірка, адже він плаває і взимку. Знахідки археологів засвідчили, що ці ссавці родини кротових існували на Землі ще задовго до часів динозаврів і мамонтів. Так що це найдавніший звір серед усіх представників сучасної фауни Європи. |