• Виробничий  процес

Що собі викуєш

Євген ДУДАР.

м. Київ.

Людина — господар своєї долі та її коваль. Так мене переконували.

Настав мій час. І я вирішив кувати свою долю. Не всю одразу. Спочатку половину. Бо знову ж таки мене переконували: «Професія людини — це її півдолі».

Викую півдолі.

Намітив кузню. Набрався ентузіазму. Вскочив.

— Ти куди? Місць нема!

Вискочив.

А час не жде. Життя стікає.

Знайшов іншу кузню. Не таку, як би хотілося. Але кувати треба.

Переступив поріг. Кую.

Без ентузіазму. Без горіння. Горно ледве тліє. Молоток сяк-так дзенькає. Зубило тупе. Точило слабке. Кую. Щось викував.

Випхали. Без знака якості, але доля є. Чи то пак півдолі... Півдолі — це ніби півкожуха. З одного боку гріє, а з іншого — віє. Хіба сучасна людина не заслужила цілого кожуха?.. Мене переконали, що друга половина долі — це дружина. Треба кувати.

Набрався ентузіазму. Нема відповідного матеріалу. Знайшов матеріал. Ніде кувати. Поки знайшов, де кувати, з-під носа вкрали матеріал.

Знайшов, де кувати, знайшов матеріал. Не та марка...

А час підпирає.

Кую, з чого є.

Гартую — шипить. Гну — ламається. Здається, вже була й друга половина долі в руках. І нема.

А перша півдоля також почала рипіти.

І вже бачу, що людина — хазяїн своєї долі, як собака — хазяїн своєї буди.

Ентузіазму нема. Любові до роботи нема... Скандал.

Милять шию за кількість. За якість. За байдужість. За інертність. На долю нарікаєш? Що собі викував, те й маєш...