• Постаті

А він любив Малютянку

Ольга СІЛЬЧЕНКОВА.

Широка асфальтівка відразу за Боярським краєзнавчим музеєм круто завертає в ліс. Обабіч дороги все сосни та сосни, але невдовзі попереду вигулькують хати. Це село Малютянка Києво-Святошинського району, відоме з ХVІІ століття. На узліссі неподалік дороги причаївся невеличкий ошатний будиночок — музей академіка живопису Миколи Корнилійовича Пимоненка (1862—1912 рр.). Саме тут він створював усесвітньо відомі шедеври.

«МИСТЕЦЬКА» історія бере свій початок із літа 1873 року. Тоді батько майбутнього художника майстер-іконописець Корнилій Пимоненко приїхав із Києва зі своїм 11-річним сином розписувати малютянську церкву. Хлопець був удатний до малярської справи, охоче підсобляв татові, разом із цим відвідуючи уроки у Рисувальній школі київського художника Миколи Мурашка. Згодом — два роки навчання у Петербурзькій академії мистецтв, знайомство з В. Сєровим, М. Врубелем, С. Васильківським.

Через хворобу легень Микола Пимоненко змушений був повернутися до Києва. Він навчає дітей малювання і працює над своїми картинами. На запрошення М. Врубеля, який мав замовлення розписати Кирилівську церкву, бере участь у створенні композиції «Різдво Богородиці». Її можна побачити й сьогодні.

Для поліпшення здоров’я лікарі радили Миколі Корнилійовичу закордонний клімат, та він обрав Малютянку. Художник орендує хатину і змінює швидкий темп гамірного життя у великому місті на сільську заспокійливу тишу, мальовничі краєвиди. День за днем спостерігає за роботою та побутом селян, їхніми прадавніми звичаями — святкування Різдва, Великодня, Івана Купала, слухає колядки й щедрівки… Своє захоплення побаченими обрядовими дійствами Микола Пимоненко переносить на полотно. Одна з його ранніх робіт — «Святочне ворожіння». Картина, вихоплена з життя, настільки жива, що, вдивляючись у неї, здається, ніби чуєш дівочі голоси, бачиш, як на стінах рухаються великі тіні від свічки.

Польовою царівною серед лану пшениці, золотого під сонцем, змалював художник українку на картині «Жниця». Хоча вона працює в полі із серпом, на ній вишита сорочка, коралі. Ці атрибути сільської краси художник підкреслює завжди. Жінки на його полотнах часто мають щось червоне (празникове) у своєму одязі.

Сільська тематика стає провідною у творчості художника Пимоненка. Йому все більше спадають на очі не сільські свята з веселощами, а злидні, горе. Полотно «Весілля у Київській губернії» передусім про це. Здавалося б, радісна подія має створювати такий же настрій і на картині, але тужливою бідністю віє від людей, які йдуть вулицею, впадає в око хлопчик, босий осінньої пори...

Добре розуміючи, що царська цензура не схвалить привернення уваги до селянських бід, Пимоненко переходить до змалювання жанрових сценок. Йому не доводилося вигадувати ні персонажів, ні краєвидів — він жив серед них. Зображаючи селян в одвічних буденних справах, Микола Пимоненко розкриває також їхні характери та взаємостосунки. Його картини — це увічнення в історії певного періоду життя українців. Нитка роду, що зв’язує покоління, передаючи нащадкам цінності, цим самим зберігаючи їх. Зокрема, про це картина «Страсний четвер». Надвечір’я, люди виходять із церкви, несучи додому запалені свічки, обгорнуті кольоровим папером. Ця картина експонувалася в Мюнхені, де її придбала знаменита місцева галерея.

Невдовзі на виставці у Парижі демонстрували «Гопак». І знову успіх! Полотно назавжди лишилось у Луврі. В Парижі Миколу Пимоненка обирають членом Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури. Диплом про підписали кілька видатних митців, серед яких Огюст Роден. А вдома художник давно вже входить до Товариства художників-передвижників, яке охоче експонує його картини.

Малярська спадщина Миколи Пимоненка налічує понад тисячу робіт. Вона була б набагато більша, якби хвороба так рано не вихопила його з життя. У малютянській хатинці з прибудованою майстернею ще певний час улітку відпочивала сім’я художника. Все змінили радянські часи. У різні роки приміщення слугувало школою, складом, їдальнею. А 1981-го згоріло.

Жителі Малютянки не могли змиритися з цією втратою, рівноцінною втраті пам’яті про знаного художника. Вони спорудили музей Миколи Пимоненка. Особливої подяки заслуговують художники М. О. Малишко та Н. М. Денисова, подружжя Соловйових, які взяли участь у створенні закладу.

1994-го він офіційно став філіалом Боярського краєзнавчого музею. Розпочалася пошукова робота. Зокрема, було налагоджено зв’язки з нащадками художника. Нинішній музей має чимало майстерно виконаних копій картин Миколи Пимоненка, причому не лише визнаних київських майстрів, а й самобутніх митців району. Під дахом закладу знайшла прихисток і сільська бібліотека. У її завідувачки Тетяни Слобоженко роботи вистачає — читачів у Малютянці немало.

Серед круговерті повсякденних справ у працівників музею, очолюваних Галиною Шпирук, є особлива пора. Щорічно у березні тут яскраво зацвітає «Пимоненківська весна» — цикл організованих зустрічей збирає чимало шанувальників таланту художника. Доля розпорядилася так, що і народився, і помер він саме у цьому місяці…