Вівторок, 26 лютого 2019 року № 16 (19663)
http://www.silskivisti.kiev.ua/19663/print.php?n=41554

  • Забуттю не підлягає

На шляху до волі

Анатолій КОВАЛЬЧУК.

Днями виповнилося 30 років од часу заснування Товариства української мови ім. Тараса Шевченка (ТУМ). Ясного лютневого дня 1989 року рішення про це ухвалили понад 700 делегатів установчої конференції, що прибули до Києва з усіх областей. Мені пощастило бути учасником тієї незабутньої події.

КОНФЕРЕНЦІЯ затвердила Статут ТУМу, обрала його керівні органи. Серед низки заяв було й звернення до ВР УРСР з вимогою невідкладно надати українській мові статус єдиної державної мови в Україні, юридично закріпивши це в Конституції республіки. Ухвалені конференцією рішення засвідчили: українство, переживши лихо й зло московської окупації, не зламалося.

Дуже потужним і радикальним був виступ письменника Олеся Гончара. Учасник бойових дій у Другій світовій, Герой Соцпраці й лауреат Ленпремії не боявся називати речі справжніми іменами. Зокрема, наводячи цифри й факти, він говорив про неприпустиме зросійщення українських дітей і молоді в навчальних закладах УРСР, про перекручування нашої історії і паплюження національних героїв. Закликав зупинити руйнівні процеси в суспільно-економічній, екологічній сферах і культурно-духовному житті.

Чимало наступних промовців з числа «пісатєлів», які напередодні дістали інструкції від Л. Кравчука стосовно того, про що і як можна говорити без подальших наслідків, під упливом блискучої промови О. Гончара нашвидкуруч вносили зміни до своїх текстів, аби надати їм критичного змісту.

Делегати конференції представляли всі регіони України. На моє запрошення приїхали двоє вчителів із Нового Села на Хмельниччині — Іполит Брикулець та Арсен Главацький. Вони привезли учнівський зошит із понад трьома сотнями підписів жителів їхнього села з вимогою до Верховної Ради надати українській мові статус державної. Справжність підписів новосельців своїм підписом і печаткою засвідчив голова сільради.

Після завершення роботи конференції частина делегатів зібралася в парку Шевченка біля пам’ятника Кобзареві. Разом співали «Заповіт», «Червону калину», декламували Тарасові поезії. Нині знана артистка, а тоді ще харківська студентка Марічка Бурмака виконала кілька патріотичних пісень. Біля нас крутилося чимало «осіб у цивільному». Аби показати, що ми їх не тільки не боїмось, а ігноруємо й зневажаємо, всі дружно заспівали заборонену владою «націоналістичну, петлюрівсько-бандерівську» пісню «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…»

Обмін думками гурт делегатів продовжив в аспірантському гуртожитку. Відомий кобзар, журналіст і поет Микола Литвин проникливо виконав кілька козацьких дум, зокрема про гетьмана Івана Мазепу. Серед нас була Христя Фріланд — молода канадська журналістка, яка вільно розмовляла українською. Нині вона міністр закордонних справ дружньої нам Канади.