Мінськ-2: розбрат чи злагода?

Михайло ГУБАШ.

Чотири роки минуло після підписання 12 лютого 2015-го Мінських угод, які прийшли на зміну Мінську-1, укладеному відразу після подій так званого Іловайського котла в серпні-вересні 2014-го. Якби всі 13 пунктів цих домовленостей були виконані вчасно, в Україні вже давно панував би мир, а всі ми відзначали б третю річницю його встановлення. То чому ж нема миру і спокою на Донбасі досі?

_{Як корабель назвеш...}

ВІДПОВІДЬ на це дуже проста: тому що Мінськ-2 не виконується. Причому обидві сторони протистояння — Україна та Росія — звинувачують у цьому одна одну. При цьому на офіційному рівні заявляють про прихильність до Мінських угод і навіть про їхню безальтернативність.

У принципі, все правильно: у всі часи ворога звинувачували в підступності, жорстокості, лицемірстві і т. д., і т. п., виставляючи себе жертвою цих ганебних дій супротивника. Втім, така поведінка притаманна не тільки політикам і не тільки в часи збройного протистояння, тож тут усе зрозуміло.

Дивно якось чути від наших владців, коли негаразди в країні вони пояснюють тим, що, мовляв, ми перебуваємо у стані війни з Росією. Яка війна, панове? Який зовнішній ворог? Хіба з ворогом, особливо під час війни, торгують, та ще й збільшуючи товарообіг? Чи лицемірству нема меж? Виходить, коли нам (тобто їм, «керманичам») зручно пояснювати негаразди в країні зовнішньою агресією, то ми, виявляється, воюємо, хоча насправді — торгуємо. Можливо, саме така невизначеність у термінології тягне за собою й плутанину в суспільно-політичних процесах — як корабель назвеш, так він і попливе.

У ЗМІ багато вже говорилося, що Мінські угоди Україні не вигідні, мовляв це пастка, в яку нас хоче завести Путін. Водночас на офіційному рівні — для зовнішнього, так би мовити, вжитку — у невиконанні положень цих домовленостей звинувачуємо Кремль. Те ж саме робить і країна-агресор, тобто РФ, стверджуючи, що виконання Мінська-2 саботує Київ.

_{Чи мають рацію європейці}

ДЕХТО зі спостерігачів вважає, що така ситуація є абсолютно закономірною, бо від самого початку Мінські угоди були мертвонародженими. Проте наші західні партнери і союзники так не вважають і з гідною подиву впертістю закликають «усі сторони конфлікту» таки почати виконувати пункти, зазначені в підписаному чотири роки тому представниками ОБСЄ, України, РФ і ОРДЛО документі.

Чому вони це роблять і звідки в них така впевненість у правильності й безальтернативності мінського процесу? Кажуть, збоку видніше. То, може, й справді мають рацію європейці?

Безумовно, що мають. Проте так само мають її й інші сторони, безпосередньо задіяні у конфлікті. І у кожного своя правда. Тому без компромісів не обійтися. В іншому разі хтось зі сторін вважатиме себе ображеним і обділеним, як наслідок — конфлікт не завершиться, а тлітиме, а то й розгорятиметься. Воно нам треба?

_{Мова ворожнечі до миру не доведе}

САМЕ ТУТ криється ключовий момент пошуку і досягнення миру — здатність піти на поступки, які не зашкодять національним інтересам України. Біда тільки в тому, що різні політики і політичні сили бачать ці інтереси кожен зі своєї дзвіниці. Те ж саме й у суспільстві — нема злагоди, одні агітують за мир будь-якою ціною, інші — за війну до переможного кінця...

І винні в цьому не тільки політики, які, особливо перед виборами, ділили між собою різні прошарки населення на «східняків» і «западенців», «совків» і «бандер», «майданутих» і «тітушок», «сєпарів» і «нациків», «ватників» і «вишиватників», «російськомовних» і «українськомовних» тощо. До речі, останнім часом з’явилася ще одна «модна» категорія «ворогів», яка прийшла на зміну «п’ятій колоні», — «агенти Путіна». При цьому в такі агенти записують одне одного представники начебто протилежних політичних сил. Чи не маразм? Та ні, швидше за все, — звичайна спекуляція і політична, вибачте, проституція.

Такий багатий набір образливої, або, як тепер говорять, токсичної, лексики вражає. Неначе хтось спеціально вигадує все нові й нові ворожі українству терміни в якійсь міфічній (а може, й ні?) академії Зла. На жаль, багато хто з пересічних громадян не тільки піддається на таку антидержавницьку по суті пропаганду, а й сам із захватом, а то й натхненням бере участь у подібній агітації. Тим часом хтось третій сидить і тихо радіє, що українці як, вибачте, несповна розуму сваряться одне з одним. Стара, як світ, проте підла й антилюдська «тактика» — розділяй і володарюй...

_{Хто здатен закінчити війну}

ХТО Ж із кандидатів на пост глави держави зможе або хоча б потенційно здатен протистояти такій «тактиці» і закінчити війну, та ще й на гідних для України умовах? Це вкрай важливе питання. І не тільки тому, що Путін, в руках якого, як дехто стверджує, знаходяться ключі до розв’язання конфлікту, заявив про готовність обговорювати тему замирення з новою українською владою.

Треба розуміти, що жоден президент, «новий» чи «старий», не зможе принести мир в Україну, якщо цього не захоче більша частина українського соціуму. Доки не буде одностайності в суспільстві, за яких умов його досягти, доки українці не припинять користуватися мовою ворожнечі і керуватися нею, доти не буде жаданого миру ні на Донбасі, ні в душах людей, де б вони не перебували чи проживали.

Так, звучить банально, але й справді все залежить від кожного з нас, від стану душі й від того, які почуття в ній братимуть гору — гнів, ненависть і жага помсти чи любов, розуміння і співчуття. По-іншому просто не буває.