• Долі людські

Зрадлива надія Параски

Лідія Науменко.

с. Малі Канівці

Чорнобаївського району

Черкаської області.

Стара Параска все позирала на двері, прислухаючись до кожного шурхоту в сінях, і щоразу її зболене серце завмирало: «Може, це Надійка?». Клацала клямка дверей, і заходила Варка, сусідка... Тихенько сідала поруч, мовчки зітхала. Та й що тут скажеш? Нагорювалась Параска за свої 90 з гаком років, нагорювалась...

ІЩЕ ДИТИНОЮ залишилася круглою сиротою і лише трохи встигла пожити біля бабусі. Але та швидко відійшла на той світ, і вже з 12 літ у Параски почалося доросле життя — довелося працювати нарівні з усіма. Спочатку у своєму селі, затим у сусідньому, де згодом її уподобав місцевий парубок Василь. Покохали одне одного, побралися. Та недовгим було їхнє щастя. Почалася війна. Пішов Василь захищати рідну землю, залишивши Параску з малим Івасем на руках. Не переказати, як бідувала Параска, як трудилася з ранку до ночі, щоб прогодувати синочка, бо ж допомоги нізвідкіль було чекати. Вдень працювала, а вночі, приколихавши малого, падала на коліна і слізно молила Всевишнього, щоб повернув живим і здоровим її Василька.

І почув Господь її молитви. Повернувся Василь із війни. На милицях, але живий! Несказанно рада Параска жаліла свого Василька, намагалася всюди підставляти свою спину, працюючи за двох. Нехай чоловік трішечки одужає, поправиться... Василь теж не сидів склавши руки. Брався за будь-яку роботу, яку міг здужати. Параска не могла натішитися — небагатьом жінкам пощастило діждатися своїх чоловіків із пекла війни. Невдовзі на радість молодим народилася Надійка. Жити б та радіти. Та не судилося.

Якось поїхали Василь з Івасем конячиною у ліс по дрова. А повертаючись додому полем, підірвалися на міні.

Того дня Параска посивіла. Щодня виходила на дорогу і божевільними очима вдивлялась у далечінь лісу, звідки не повернулися найдорожчі для неї люди. Вона не хотіла жити. Можливо, і не лишилася б на цьому світі, якби не маленька Надійка. Дитя ледве дибуляло слідом за матір’ю і, чіпляючись маленькими рученятами за її широку спідницю, тихенько схлипувало.

Надійка... Надія... Її маленька кровиночка, задля якої треба було жити. Зчорніла Параска, тамуючи своє горе в щоденній важкій праці. Потроху доводила до ладу хатинку-ліпку, яку вони з Василем не встигли добудувати, ростила донечку. Всю душу віддавала їй. І всю роботу намагалася тягнути сама, слава Богу, здоров’я вистачало. Кращий шматочок, будь-яку обновку — все Надійці. Аякже, єдина донечка, хто ж, як не вона, її на старості догляне, нагодує-напоїть...

Раділа, тихцем утираючи непрохані сльози, Параска, коли Надійка виходила заміж за парубка з сусіднього села. Тепліло її зболене десятками років серце, коли бавила свого першого внучка Артемка, який як дві краплі води був схожий на її покійного Івасика. А потім з’явилися ще Галинка та Настуня.

І знову як у водоверті закрутилася Параска. Няньчила онуків, порала велике господарство — корову, іншу живність. Зі шкіри пнулася, щоб допомогти доньці з зятем ставити на ноги дітей, бо ж добре знала, як то воно без сторонньої допомоги.

— Щаслива ти, Параско, — по-дружньому заздрила їй Варка, котрій Бог не послав ні чоловіка, ні діточок. — Не сумуватимеш на старості, як я.

Злітали роки. Параска готувала придане для Галинки та Настуні, балувала модними обновками Артема. Дещо на смерть собі зібрала, а решту віддавала дочці. Хоч і мізерна пенсія, а все ж...

Та ось занедужала Параска. Вже несила обходити господарство. Продала корову.

— Мамо, я заберу вас до себе, — провідуючи одного разу стареньку, сказала Надія. — Зима іде, ходити до вас щодня не маю часу. Артем — у місті, Галинка з Настею закінчують школу, тож і їм ніколи вас навідувати. А так будемо всі разом.

Зраділа стара Параска, почала складати свої пожитки. Підігнав зять велику машину з причепом, куди завантажили її скарб, нажитий мозолястими руками. Було в неї все — і меблі, і посуд, і постільна білизна... Зерном, отриманим на пай, наповнили повен причіп. Віддала Параска доньці всі гроші та й поїхала до неї.

А незабаром одного зимового дня побачила Варка, як хтось вовтузиться на сусідньому подвір’ї. Придивилась і аж очам своїм не повірила — стара Параска з маленьким вузликом у руках повернулася в свою рідну хату. Нічого нікому не розповідала. Просто злягла. І вже не встала.

...Ховали стару Параску сусіди. Та все позирали на дорогу, чи не поспішає єдина донька провести в останню путь рідну матір.

Але даремно, вона не прийшла.