• Прикладна психологія

Втішив

Павло СТОРОЖЕНКО.

м. Полтава.

Марченко був темний, як ніч, і похмурий, як осіннє небо.

— Що трапилося? — співчутливо запитав я.

— Е-е, позбавили місячної... — голосом, повним розпуки, відказав він.

— А ти ходив до начальника, боровся?

— Боровся. Не дали. Кажуть, терпець урвався.

— Всім так кажуть. Не горюй! Наступного місяця одержиш.

— А цього?

— Та якось обійдеться. З ким не буває!

— Та-а-а...

— Не переймайся ти! Скільки того життя! Хочеш, у борг дам?

— Все одно віддавати доведеться!..

— А, Марченко, привіт! — підійшов Малиновський. — Ну й щасливчик же ти!

— Хто, я? — кволо повернув голову Марченко. — Смієшся?

— Ти!

— Не дали премії — і я щасливчик?

— Тобі місячної, а мені квартальної.

— Та ну? — пожвавішав Марченко.

— Отож! Майже дві тисячі гривень як льоду!

— А що жінка? — Марченко явно повертався до життя.

— Їй зараз ніколи — розбирає сарай. Учора згорів. Довідається — хоч на все останнє життя на третю зміну просись! Щоб не зустрічатися, — з сльозою в голосі пояснив Малиновський.

— У вас згорів сарай? — похмурість на обличчі Марченка змінилася весняною відлигою.

— Аби тільки! У нас там були нові меблі і плазма останнього покоління. В квартирі ремонт якраз робили...

— Та ти що! — зморшки на обличчі Марченка кинулися врозтіч.

— Та й це ще нічого! Скільки разів казав Валентині: віднеси гроші в ощадкасу! Так ні — поклала в шухляду. Згоріли з меблями і заощадження, — ридма закінчив Малиновський.

— Ну-у-у! — Марченко підбадьорився, ніби попереду було чотири святкові дні. — І що думаєш робити?

— Сам не знаю! Хоч із мосту та в воду!

— Нічого. Не горюй! Скільки того життя! Минеться! Тримай хвіст автоматом! — загомонів Марченко. — Ну, мені час. Удома чекають. Побіг!

І він швидко майнув до виходу.

— Володю! — провівши його очима, спантеличено повернувся я до Малиновського. — Що за новини? Не дали премії, пожежа... Позавчора я був у вас. Усе ж було гаразд!

— У мене й тепер усе в нормі.

— Навіщо ж ти наговорив такого Марченкові?

— Треба ж якось утішити людину!

І Малиновський бадьоро витер замащеною долонею рясні сльози.