• Бувальщина від класика

Ох і попало коням

Степан ОЛІЙНИК.

1961.

Було це на Полтавщині. З блокнотом у кишені, молодий іще, йшов я з райцентру у село Малі Шишачки.

Кілька чоловік сказали одне й те ж:

— Як підете он отією степовою дорогою, то буде рівно сім кілометрів.

Іду годину. Вже й півтори йду... Ліворуч біліє гречка, праворуч хвилюється висока пшениця, а Малих Шишачок ще й не видно.

Аж бачу — назустріч підвода їде. Дорога суха. Груддя...

На підводі, на дошці, покладеній поперек драбин, сидить, бачу, дебелий дядько. І так ним трясе, так підкидає, що аж картуз на ньому підскакує.

Підняв руку. І він вигукнув протяжне:

— Тпру-у-у!

Привіталися. Натягнувши віжки, дядько встав на возі.

— Чи далеко мені ще до Малих Шишачок? — питаю. — Казали сім кілометрів, а воно наче щось не те. Далеко ще?

Після деякої паузи дядько приступив до відповіді:

— Якщо точно вам сказати, то це буде, щоб не збрехати вам, ну не більше як...

Він не докінчив фразу, бо коні так рвучко смикнули, що дядько ледь не впав.

— Тпру-у-у, щоб ти сказилась! Ач яка проворна! То не підженеш її, а це, бач, не встоїть, проклята!

В повітрі засвистів батіг.

— Тпру-у-у! — смикнув він ще раз за віжки. А тоді знову повернувся до мене.

— Скільки кілометрів? Кілометрів скільки? — перепитав я, щоб довго не затримувати чоловіка.

— Так я ж вам оце й хочу сказати, а воно, бачте, яка худоба... Якщо брати оце з цього місця аж у село... Вам у колгосп чи в сільраду?

— У колгосп...

— Значить, оце звідси туди буде...

Та коні рвонули знову.

— Щоб ти погибла! — крикнув дядько. А тоді, бачачи, що коні не дадуть йому поговорити, сів на дошку і, їдучи, кинув сухо, сердито:

— Морочите голову! Триста метрів з горн зійдете — і Малі Шишачки.

...І скільки я не оглядався, він усе періщив коней батогом за те, що не дали йому досхочу побалакати!