Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• А що думаєте ви?

Не хотiла помилитися

Лариса К.

м. Острог

Рівненської області.

Доброго дня, «Вербиченько»! Читаю тебе давно, а що колись напишу — і в думках не було. Та сталося так, що лише із тобою можу поділитися наболілим.

МЕНІ 40. Двічі виходила заміж. Але обидва рази подружнє життя не склалося. Від обох шлюбів залишилися діти — синок і донечка.

У першого чоловіка я була закохана до нестями. Він був старший на вісім років. Та коли одружилися і стали жити разом, виявилося, що він людина примітивна, груба, жадібна. Можливо, я підлаштувалася б до його натури, але не до постійних зрад. Остаточно увірвався терпець тоді, коли дізналася, що він ходив до коханки разом із нашим п’ятирічним сином. Вони замикали дитину в одній кімнаті, а самі йшли в іншу. Я подала на розлучення. Довелося пережити поділ майна, судові засідання, на яких чоловік та його родичі виливали на мене відра бруду та погрожували відібрати сина. Був у цьому і певний позитив: сама про себе дізналася, що я сильна жінка. Минув якийсь час, і колишній приходив, просив простити, пропонував знову зійтися. Але у мене до нього не залишилося жодних почуттів, навіть зла за приниження і образи...

Кілька років про нове заміжжя і не думала, поринула в роботу, заснувала власну фірму. Та долю конем не об’їдеш. Закохалася у чоловіка, з яким познайомилася у черзі у податковій інспекції. Він був власником магазину. Через три місяці стала вдруге на весільний рушник. За два роки народилася дочка, а ще через сім, коли ми майже закінчили будувати нову хату, чоловік сказав, що йде до іншої. Цього разу поділу майна не було, бурхливих сцен теж. Він пішов, забравши лише особисті речі та підписавши у нотаріуса зобов’язання утримувати нашу дитину. Сказав, що я завжди можу розраховувати на його підтримку і допомогу. Вчинив, якщо можна так сказати, благородно. Але один Бог знає, скільки сліз я виплакала уночі в подушку. Лише діти допомогли подолати глибоку депресію.

Потроху оговталась. Через три роки після розлучення у мою компанію влаштувався новий співробітник. Він молодший за мене, тож і думки не було, що між нами можуть бути якісь непрофесійні стосунки. Але... Минуло півроку, і Женя переїхав жити до мене.

Спочатку наполягав, щоб ми одружилися офіційно. Втім, я, пам’ятаючи про попередні невдалі шлюби, не хотіла йти до РАГСу. Мене бентежили різниця у віці, як він ставитиметься до моїх дітей, чи звикнуть вони до нього. Боялася помилитися, тож казала: «Навіщо нам це? Штамп у паспорті не головне... А якщо треба буде — встигнемо». Та й подруги відмовляли, мовляв, а чи він, бува, не альфонс?

Живемо разом із Женею вже три роки. Збоку начебто все гаразд, але останнім часом стала помічати, що у нашій родині все тримається на мені. Я веду господарство, вирішую побутові проблеми, розвожу всіх автомобілем, виховую дітей... Та й годую всіх я, бо заробляю набагато більше за Женю. І ця ситуація його влаштовує. Все в домі до його послуг, а у нього жодних обов’язків, як і бажання вести домашнє господарство. На прохання щось зробити у нього завжди поважні відмовки.

Примушувати не хочу і не люблю. Гадала, що, можливо, офіційний шлюб змінить його поведінку, перетворить із квартиранта на главу родини. Кілька разів натякала, що не проти розписатися. Та тепер він віджартовується: «А що, вже треба? Головне таки не кохання, а штамп у паспорті?». Так, штамп не утримав мого другого чоловіка. Але після нього у мене залишився гарний будинок, він допомагає матеріально доньці і сину, хоч йому не рідний. Та й перший чоловік, який би він не був, домашніх обов’язків не цурався. А Женя прийшов на все готове. Щоправда, він не гуляє, грошей за вітром не пускає, із дітьми у гарних стосунках.

Розривати із ним не хочу, проте набрид мені цей цивільний шлюб. Не хочу бути просто співмешканкою. Зізнаюся, мрію я й про дитину — нас у батьків було семеро. Але ятрить душу сумнів, чи визнає Женя батьківство. Адже це відповідальність, обов’язки. А він до них не звик. Виходить, що боялася помилитися і знову помилилася... Чи штамп у паспорті нічого б не змінив?