Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• Нитка роду

Зимові подарунки

Олеся КОСТЕНКО.

Звістка з пологового будинку надійшла після обіду. Мобільний Олени не вщухав. Зять Максим на радощах зателефонував усім, кого знав: у нього син, первісток!

І ОСЬ уже родичі й сусіди за столом. Смакують домашнім вином, зготованим спеціально для цього дня, щиро бажають родині усіляких гараздів. Олена тихцем утирає непрохану сльозу — нарешті тривога за доньку відступила. Вже й поговорила з нею. Зараз із мобільним телефоном це просто, не те, що раніше.

Їхнє село було невелике і за колгоспних часів. Після школи вона нікуди не поїхала. Невдовзі вийшла заміж за трохи старшого механізатора Івана. У сім’ї підростав Андрійко, коли Олена відчула, що знову стане матір’ю. «Ти вже маєш собі помічника, — казала чоловікові. — Я теж хочу помічницю — донечку». Іван віджартовувався, мовляв, він не проти, але хто­зна, що там доля підготувала.

Коли Олену везли в райцентр до пологового будинку, почалася відлига. Дороги порозкисали так, що ще трохи і народила б у машині. Чи то негода, чи то загальний безлад 1990-х призвели до того, що в селі зник телефонний зв’язок — десь обірвався кабель. Іванові через знайомих повідомили, коли потрібно забрати дружину. А ось хто народився — не сказали. Він їхав і уявляв, як розповість Олені про те, як вони з Андрійком її чекали, як готувалися: прибирали кімнати, приготували ліжечко для новонародженого. Звісно, краще було б, щоб народилася донька...

Іван забув усі слова, коли побачив свою Олену з двома тугими пакуночками на руках. Здивовано переводив погляд з неї на два однаковісінькі лялькові личка. «Це Таня, а це Тоня, — гордо сповістила дружина і додала: — Тепер маю аж дві помічниці»…

Олена всміхнулася своїм спогадам: все так виразно пригадалося, ніби вчора було. А ось уже й Тетянка мама, а Тоня трішечки випередила сестричку у цьому.

Тим часом Максим, новоспечений батько, який іще не оговтався після радісної звістки, вийшов із-за стола на вулицю. Завтра він провідає дружину, може, й первістка побачить. Уявив сонячний ранок, сліпучо-білий сніг і свою Тетянку з дитиною на руках. Ось що таке щастя...

Бралося на морозець. Кружляли поодинокі сніжинки. Небо було темне — мабуть, піде сніг. Поки що на полях його малувато. Може, нарешті небо розщедриться на такий подарунок, а земля потім віддячить. Думки мимоволі звернули на одвічні хліборобські клопоти, яким кінця-краю немає. Але нічого, підросте син і стане поруч…