Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• Слово про сучасницю

Вiрине щастя

Тетяна РЯБОКЛЯЧ.

Київська область.

Віру Олександрівну Білько з села Максимовичі Поліського району всі називають щасливою жінкою. Але ті, хто добре її знає, скажуть, що їй це щастя не просто й легко давалося. Було всього: і радощів, і тривог…

­ВІРА народилася в колгоспній родині. Крім неї, в сім’ї зростали ще двоє молодших братів. Кожному з них батьки хотіли дати все — як кажуть, якби можна було, то й небо прихилили б. Короткий вік відміряла доля молодшому братові Андрію. А Микола завжди в усьому підтримує сестру, надто після того, як батьки полишили цей світ.

Через рік після закінчення десятирічки Віра вступила на зоотехнічний факультет Немішаївського сільськогосподарського технікуму. Після навчання молодому спеціалісту у колгоспі «Україна», що розташовувався у Мар’янівці Поліського району, довірили дуже відповідальний напрям — племінну справу. Дівчина старалася, щоб приплоду було більше, щоб молодняк ріс здоровий. Для недавньої студентки це було нелегко. Тільки на одній фермі (а всього їх три) утримувалося 600 дійних корів, 200 нетелей, а ще — свині та коні. Зате два роки на посаді зоотехніка стали для неї неабиякою школою професійного досвіду.

Невдовзі Віра вийшла заміж за Івана, теж із Мар’янівки. Одна за одною народилися три доньки. Особливої допомоги й підтримки від свого судженого Віра не відчувала. Та й характерами вони не сходилися дедалі більше й більше. Обоє були запальні, що й позначилося на стосунках. Не могла Віра й змиритися із чоловіковою байдужістю до власних дітей. Тож після 10 років спільного життя забрала доньок і повернулася до батьків у рідні Максимовичі.

Молодому фахівцю запропонували посаду спеціаліста відділу кадрів у районному управлінні сільського господарства. Довелося їздити щодня до райцентру Красятичі. Потім були посади головного бухгалтера у різних установах, а 2008-го Віру Олександрівну Білько обрали сільським головою Максимовичів. Її, енергійну, працьовиту, товариську та доброзичливу, обрали й на другий термін головування. Усі вісім років односельці бачили її у реальних справах, турботах про село і його мешканців, за що дякують і досі.

Сьогодні Віра Олександрівна працює секретарем виконкому в Зеленополянській сільській раді, що за 10 кілометрів від її села. Добиратися туди нелегко, але що вдієш — у Максимовичах, як і в інших навколишніх селах, дуже мало робочих місць.

У селі кожен на виду, тож місцеві здавна добре обізнані з тим, як живе Віра: і роботу тягне, і своє чималеньке хазяйство. А як вона сама, без чоловіка, дбала про донечок! Щоб і в школі добре вчилися, і домашньої роботи не цуралися. От і виросли вони старанні, працелюбні. Словом, стали справжньою гордістю матері.

Старша Світлана та середня Леся закінчили Національний університет біоресурсів і природокористування, мають фах економіста, працюють в успішних компаніях. Трудиться менеджером із продажу й молодша сестричка — Наталка. Після закінчення Немішаївського агротехнічного коледжу вона нині заочно вчиться у НУБіП.

Дівчата живуть у Києві. Світлана і Наталка винаймають квартиру, а Леся заміжня. Живе з чоловіком Олексієм та п’ятирічним Данилком разом зі свекрами. Віра Олександрівна не нахвалиться зятем. Приїжджаючи в село, він завжди пропонує свою допомогу. Як чогось не знає — все-таки виріс у місті, — розпитає, що й до чого, і зробить! А роботи у селі, звісно ж, завжди вистачає: і по господарству, і на городі.

Найкращий відпочинок для Віри Олександрівни — вишивання нитками і бісером. Також любить читати, надто твори класиків української та світової літератури про справжнє кохання. Каже напівжартома, що таке тільки в книжках і буває. А ще — із задоволенням ходить до лісу на тихе полювання: збирає гриби, щоб потім приготувати з них щось смачненьке.

Приїжджаючи до матусі у село, доньки одразу відправляють її на прогулянку з онуком. Мовляв, відпочивай, а ми погосподарюємо. У такі дні Віра Олександрівна почувається найщасливішою.