Наша пошта

• Слід на Землі

Старість його вдома не застане

Микола ЮРЧИШИН.

Вінницька область.

Фото автора.

«Енергійний життєлюб, мрійник, скільки доброго він устиг зробити і зараз робить для аграрної науки та своїх вихованців». Із такою теплотою характеризують 92-річного почесного ректора Вінницького національного аграрного університету, нинішнього викладача кафедри плодівництва Б. І. Зрібняка його колеги.

ДЕСЯТКИ років Борис Іванович очолював Чернятинський радгосптехнікум у Жмеринському районі, де готували агрономів-плодоовочівників та техніків-бджоловодів. Випускники цього закладу і досі згадують навчання у ньому як «золоті» роки своєї юності. Завдяки зусиллям Б. І. Зрібняка вони мали змогу проходити виробничу та переддипломну практику у передових господарствах України, де можна було почерпнути справжнього досвіду.

Тому недаремно, коли 37 років тому постало питання про створення у Вінниці філії сільськогосподарського інституту, очолити заклад доручили доценту, ветеранові війни і праці Б. І. Зрібняку. І Борис Іванович одразу взявся до роботи. Було негайно укомплектовано професорсько-викладацький склад та створено навчально-матеріальну базу. Неоціненний внесок у розбудову вишу зробили і його перші студенти. Для виконання будівельних робіт із них було сформовано два студентські будівельні загони, які працювали у дві зміни. Їхніми зусиллями були зведені навчальний корпус № 3, гуртожиток № 2, МТС «Модуль», 30-квартирний житловий будинок для викладачів. Пліч-о-пліч зі студентами під час «суботників» працювали і викладачі новоствореної філії. На колгоспних полях Вінниччини сумлінно трудився зернозбиральний студентський загін, який очолював доцент Л. П. Середа, а комісаром був студент факультету механізації сільського господарства В. В. Томчук.

Борис Зрібняк зробив усе можливе, щоб філія росла і розвивалась. У нинішньому розквіті Вінницького національного аграрного університету, безумовно, є його вагомий внесок.

— Нас вражала надзвичайна працьовитість Бориса Івановича, вимогливість й уміння відстоювати свою позицію, — розповідає його колишній студент, агроном із села Юрківка Тульчинського району Іван Тихонович Діденко. — А в характері немає нічого чиновницького — переважають скромність, доброта, людяність. Сьогодні, незважаючи на свій поважний вік, у нього світлий розум, від його лекцій студенти у захваті. Для нього головне завжди — не хто зробить, а як. Проконсультує, бувало, підкаже без найменших амбіцій. Та й сам не соромиться радитись. Чужа безвідповідальність Бориса Івановича дивує, бо звик вимогливо ставитись до обов’язків — своїх і чужих.

Цінують в університеті Б. Зрібняка і за моральні якості. Як директору, йому свого часу виділяли квартиру у Вінниці, адже він щодня добирався на роботу зі Жмеринки. Але він прийняв рішення передати цю квартиру молодій сім’ї фахівців із маленькими дітьми. Сказав, що їм потрібніше, а йому, мовляв, недалеко. І вже 37 років їздить на пари туди і назад електричкою «Вінниця —Жмеринка». «Оце справжній українець, моральний приклад для наслідування — на противагу деяким нинішнім хапугам», — кажуть про ветерана викладачі.

Нині Б. Зрібняк повний сил і енергії. Частенько ще сідає у потяг чи автобус, їздить по селах України, агітуючи нинішніх фермерів здобувати освіту у вінницькому виші. Вважає: хоч у багатьох людей є потяг працювати біля землі, та, щоб про неї ще й дбайливо турбуватись, потрібна вища сільськогосподарська освіта.

— Старість мене вдома не застане, — усміхається Борис Іванович. — Я не з тих, хто звик сидіти у хаті під теплою пічкою.