Архів
П’ятниця,
23 листопада 2018 року

№ 90 (19637)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Добрий господарНаша пошта
  • За рубежем
Таки пішли на поступки

ПОЛЬЩА. Сейм схвалив поправки до закону про Верховний суд, яких вимагав ЄС.

Докладніше...
Доживемо до 25 листопада

ВЕЛИКА БРИТАНІЯ. Прем’єр-міністр оголосила про намір 25 листопада підписати угоду з країнами Євросоюзу щодо Brexit.

Докладніше...
Дозволили стріляти на ураження

США. Білий дім дозволив Пентагону застосовувати летальну зброю на кордоні з Мексикою.

Докладніше...
Дали довічне

ТУРЕЧЧИНА. Суд Анкари виніс довічні вироки 74 особам, яких звинуватили у спробі державного перевороту.

Докладніше...
Торговельний демарш

КОСОВО запровадило тариф у 100% на імпорт товарів із Сербії та Боснії.

Докладніше...
Новий політичний акцент

ФІНЛЯНДІЯ починає піврічне головування у Раді Європи.

Докладніше...
Версія для друку          На головну
  • Пам’ять

Намагалась людям радість принести

Олег Вишняков.

У понеділок мине дев’ять днів, як не стало золотого голосу України:
17 листопада на 89-му році життя померла Діана Петриненко. Артистична, емоційна, талановита, співачка, педагог-наставник, мама народного артиста Тараса Петриненка…

ВОНА поспішала радувати і, певен, жодним чином не хотіла засмутити. За життя Діана Гнатівна і сама дивувалася: на прийоми до функціонерів не ходила, нічого не просила, не інтригувала заради кар’єри, а її боготворили, нагороджували, удостоювали… Ось і нині народна улюблениця викликає сльозу глибокого жалю, терпке зітхання. Нам її не повернути, єдине, що ми можемо, — провести її у Вічність, звідки чарівний спів мисткині нагадуватиме нам про справжність, шляхетність, людяність.

Діана Петриненко (у дівоцтві — Паливода) народилася 1930 року на Полтавщині в селі Білоусівка (нині Черкаська область). Закінчила Київську консерваторію, аспірантуру. Працювала солісткою капели «Думка», Київської філармонії. Народна артистка України. Лауреат Шевченківської премії.

Народні пісні, твори вітчизняних і зарубіжних композиторів, романси у виконанні Діани Петриненко набули великої популярності серед шанувальників музичного мистецтва. Її гастролі у США, Канаді, Італії, Франції, Японії, Угорщині, Фінляндії, Югославії ставали справжніми мистецькими подіями, викликали неабияке захоплення.

«Ця вродлива тендітна жінка з ім’ям богині Місяця і полювання нагадує мені польового жайворонка, який тче своє життя з мелодій між Землею і Небом, майже вертикально злітаючи із безперервним співом до високості й стрімко повертаючись до гніздечка в полі», — поетично написала про Діану Петриненко публіцистка Людмила Яновська.

Я хотів би, аби ми, хай кожен по-своєму, почули інтонації і відчули темперамент цієї непересічної українки, котра виховала прекрасного сина і дала професійний старт багатьом відомим виконавцям.

Про щастя і долю:

«Я щаслива, якби не було нещасть. Під час війни у 12 років втратила батька. Коли мама провідувала його в тюрмі у Пирятині, він попросив її: «Ти залишся, Полю, бо сьогодні нас будуть розстрілювати, ми вже викопали собі яму». Вона хотіла дізнатися, куди їх німці відправлять. Але батька в машині не побачила — їх везли лежачими. Тепер у Пирятині три величезні могили розстріляних: в одній — такі, як мій батько, в другій — євреї, а в третій — цигани. Мама лишилася з трьома дітьми, ми були голі й голодні, але всіх нас вивчила, вивела в люди. Доля вдови ззамолоду не минула й мене. Я теж, як і мама, плачу, щоб ніхто цього не бачив. Буває, так гірко й тяжко ридаю, щоб потім довго не було й сльозинки».

Про те, як народжувалася велика вокалістка:

«Скільки себе пам’ятаю — співала. І причому дорослим голосом. Пластинок наслухаюсь і співаю…»

«Коли підросла, після 8-го класу брат «узяв за руку» і привів у музучилище. Вже було пізно, всі іспити закінчились, але мене прийняли! Здивувались, що з такого глухого села і раптом такий голос — «Солов’я» Аляб’єва співає! Ну от, із 47-го року я тут, у Києві. Два роки вчилась в училищі, потім у консерваторії, а тоді… вийшла заміж. На третьому курсі — це, мабуть, рано. Тарасик народився на четвертому. Але нічого, це не завадило закінчити консерваторію…»

Про свою найголовнішу рису:

«Я делікатна. Для мене образити людину, навіть випадково, — дуже тяжко. Я мучусь, не знаходжу собі місця. І не має значення, хто ця людина, ким вона для мене є. Дуже шаную людей. Для мене найголовніше — нікого не образити, не зачепити якусь болючу струну».

Про чоловіка — Гаринальда Петриненка:

«Ми познайомилися в музичному училищі, студентами. А коли одружились, він вступив на факультет журналістики. Потім працював на телебаченні, вів програму «Чиста криниця» про народну творчість. Мій успіх — це і його велика заслуга. Адже він «тягнув мене за вуха»! До конкурсів міжнародних змушував готуватись. Я була трохи інертна. Чого туди їхати? А він мобілізовував мене. Я йому за це вдячна. І вплив його на Тараса був дуже великим. Часом траплялися ситуації, що треба було трохи Тараса посварити. Коли я починала виховувати, Тарас говорив: «Знаєш, ти не вмієш. От батько — це зовсім інше, він вміє. А ти — ні».

Про ставлення до своїх студентів:

«На жаль, дуже (люблю. — Авт.). Ще й балую. Є педагог суворий, вимогливий, може накричати. А я ні. Якщо студент плаче, і я плачу. Треба твердішою бути, та не виходить».

Про виступи на зарубіжних сценах:

«В Італії дуже сподобалася моя «Чому вода каламутна», деякі глядачі чомусь навіть плакали. Але там теж був переляк: вони дуже свистіли, я подумала, що мене проганяють зі сцени. А перекладачка-італійка захоплено: «Бачите, як вони вас слухають!»

«Забула вже, в якій країні: коли верхню ноту взяла на півгодини, глядачі піднялися з місць і стояли, доки я доспівала. Аж розгубилася. Не знала, що там заведено так: якщо їм щось сподобається, слухають стоячи».

Про свою багатогранність і дачу в Халеп’ї:

«Будувала її (дачу. — Авт.) я (мій чоловік, який рано помер, встиг тільки закласти фундамент), бо син жив тоді в Москві. Трудилась як ішак. Сама водила машину, треба було на дачу з двох робіт приїжджати. Пам’ятаю, в селищі Українка цемент накидала в мішки і в багажник склала. По дорозі ще й смоли прикупила, бо протікав дах. Привезла, вся в куряві. А у філармонії ввечері концерт для делегації з Болгарії. Я бігом помила голову, вже мала вирушати. Приїхала ні жива ні мертва, всі там уже готуються. Я підфарбувалася, одяглася. Попросила всіх вийти з кімнати на півгодини. Лягла, простягла ноги, щоб трохи відпочити. А тут уже прибігають: ти — через номер. Я встала, помахала руками-ногами, ніби струшуючи втому, — і ще й добре тоді заспівала, хоч так хвилювалася після того цементу».

«Люблю працювати фізично. Нині на дачі доглядаю квіти. А колись тракторець маленький купила, косила ним траву. Мала невеличкий город».

Про життя в іншій країні:

«Боже борони! Ви що! Як це так! Я стільки тут пережила, але не уявляю свого життя більше ніде. А що я зробила для українського мистецтва? Не знаю. Хай інші про це говорять. Я просто все життя співала і намагалась людям радість принести…»

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Досі без помітних зрушень
Читати
Знайшли заміну
Читати
Невтішна демографія
Читати
Пенсії доставлятимуть
Читати
Без візи — до екзотичного краю
Читати
Готуймося до свят
Читати
Держдопомога на вибір
Читати
Сезон закінчено
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове